Русино-українська меншина у Словаччині під загрозою

Даґмара Турчин-Дувірак,

пресовий референт НТШ

Професор Микола Мушинка зі Словаччини добре відомий українській громаді в Канаді. Полум’яний адвокат української справи на словацьких теренах, він не один раз виступав у Торонто, ділячись результатами найновіших досліджень та інформуючи про життя своїх земляків русинів-українців. От і цього року, 21 липня, він знову завітав до НТШ, на цей раз із доповіддю, що мала досить таки алярмуючу назву – “Національна меншина русинів-українців під загрозою”. Представив гостя професор Йосиф Сірка, який висловив своє захоплення надзвичайною вдачею і талантом проф. Мушинки. Справді, від селянського хлопця зі словацького села Курів Микола Мушинка, вивчившись у Празькому Університеті, виріс на видатного вченого-фольклориста. В його доробку – 79 книжок і більше 2000 наукових статей. Він пройшов через утиски тотарітарного режиму, який позбавив його роботи в Кошицькому Університеті за підтримку українських дисидентів, а потім мусів боротися проти безпідставних обвинувачень у співпраці з КГБ. Незважаючи на часто складні й несприятливі обставини, професор Мушинка продовжував невтомно працювати, захищаючи історичну правду своїх земляків русинів-українців у Словаччині.

Цього разу доповідь Миколи Мушинки була пов’язана із презентацією нової книги “Nrodnostn menina pred znikom” (“Народна меншина під загрозою”), написаної у співпраці з сином Олександром та виданої нещодавно у Пряшеві словацькою мовою. Книга, як вказують автори у короткому україномовному резюме, ”містить статистичний огляд 260 русинських (українських сіл східної Словаччини від 1773 по 2001 рік, тобто сіл, в яких при давніших переписах населення (1880 – 1930) більшість жителів голосилася до русинської (руської) національності та “руської” (греко-католицької і православної) релігії” (c. 611).

На підставі багатого документаційного матеріалу кни-
га прослідковує динаміку національного самоусвідомлення населення Пряшівського регіону “від Адама і Єви” аж до нашого часу. Русини-українці з’явилися на теренах теперішньої північно-східної Словаччини під час так званої “волоської” чи пастушої колонізації (XIV-XVII ст.), коли переселенці з території сучасної України посувалися зі сходу на захід слідом за отарами овець, а також уникаючи закріпачення. З українцями їх об’єднувала близька до української мови говірка, спільна самоназва “русини” і одна віра, спочатку православна, а потім греко-католицька. Важливим фактором об’єднання русинів-українців за Австро-Угорщини стали реформи імператриці Марії Терези та її сина Йозефа ІІ. Саме тоді, у другій половині XVIII ст., Єпископу Андрієві Бачинському вдалося створити окремий Мукачівський Греко-Католицький Єпископат, що запобігло латинізації русинського населення. За його ж тридцятирічного єпископства між русинами-українцями Пряшівщини та галицькими русинами встановилися тісні зв’язки. Процес національної інтеграції продовжився у XIX ст., особливо після революції 1848 р., коли видатний політичний діяч (родом із Прящівщини) Адольф Добрянський представив цісарю проект об’єднання всіх українських земель під Австро-Угорщиною в окремий самоуправний регіон.

У 1919 році, після розпаду Австро-Угорщини та утворення Чехословацької республіки, на нараді найвизначніших чеських філологів було ухвалено, що мова “підкарпатських русинів” є, без сумніву, діалектом української мови, і на основі цієї ухвали відомий філолог і етнограф Іван Панькевич створив “Граматику русинської мови” (1922). У 1930-х роках там активно працювала “Просвіта”, була заснована русинська гімназія. Після Другої світової війни почався новий етап “українізації” Пряшівщини. Незважаючи на багато позитивних заходів (відкриття українського театру, шкіл, видавництва, факультету української мови та літератури при Університеті ім. Шафарика у Пряшеві, фольклорних ансамблів і фестивалів тощо), на жаль, ця українізація йшла в парі з “радянізацією” – колективізацією фармерського господарства та знищенням Греко-Католицької Церкви. Варто згадати, що у 1947 р. під впливом комуністичної пропаганди 12 тисяч русинів з Пряшівщини переселилися в Україну. Потрапивши в нестерпні умови, вони швидко позбулися ілюзій і прагнули повернутися назад у Чехословаччину. Тепер для них порятунком була  словацька ідентичність: “Ми не українці, а словаки, наш дім є Словаччина, туди хочемо вернутись”.

З того часу негативне сприйняття української тотожності лише зростало. Здавалося б, проголошення Україною Незалежності у 1991 р. мало б змінити непривабливий стереотип. Виявляється, навпаки: власне, тоді частина населення повернулася до самоназви “русини” і проголосила себе окремішньою, не пов’язаною з українцями, етнічною групою. Сьогодні,  розділена надвоє, національна меншина Пряшівщини стоїть перед лицем спільної загрози – словакізації та  втрати своєї унікальної  етно-культурної ідентичності, яку їй вдавалося зберегти впродовж багатьох століть.

PHOTO

Професор Микола Мушинка