На стародавньому Ольбійському Шляху, що вів
купців з Риму через Карпати і Перемишль до Києва, 50 км на схід від Перемишля у
І-ІІ столітті вже існувала землеробська оселя, а Галицько-Волинський Літопис
1230 р. згадує оселю як місто Вишню. Чотири століття пізніше місто стало
осідком судів, і тоді його перезвали на Судову Вишню. Триста століть пізніше
місто стало родинним містом мені і Стахові.
Коли 1924 року у місті
назначили мого батька міським ветеринарним лікарем і директором різні, місто
мало всі атрибути типового галицького міста із 5-тисячним населенням. Тут мої
батьки заприязнилися з молодими родинами Габами, Помірками, Івашками, Рибачевськими
та з іншими знатними горожанами міста.
1930 року у Судовій
Вишні народилися у Габів і у Татарських сини – Евстахій і Зенон. Родини вже
мали дещо старших синів Володимира і Анатоля. Не сумніваюся, що пані Стефанія
Габа з Помірків і моя мама Анастазія зустрічалися із “новими” синами на руках. Це
були мої перші зустрічі зі Стахом.
У місті був популярний
копаний м’яч. З центру міста вела дорога мостом понад ріку Вишня на північний
берег, де неподалеку по лівій стороні дороги було і ще існує сьогодні поле
копаного м’яча. Тут команда міста грала проти команд сусідніх місцевостей. Мій
батько був присутній на кожних змаганнях, щоб давати контуженим першу допомогу,
бо в той час у Судовій Вишні не було лікаря. Тут також “копали м’яч” молоді
Володимир Івашко, Володимир Помірко і Михайло Габа. Згодом на це поле приводив
Михайло Габа свого синочка Стаха, а відтак Стах, як юнак, удосконалював тут до
майстерности свої натуральні здібності до гри копаного м’яча.
Табір
українських біженців у Гайденав, Німеччина
П’ятнадцять років пізніше, по
війні, я приїхав до таборової ґімназії з іншого табору, де я жив зі старшою
сестрою Іреною. Наші батьки залишилися у Польщі, і ми не знали, яка доля їх
стрінула. Ірена попросила д-рa Володимира Помірка, брата
пані Стефанії Габи, щоб він був моїм опікуном. Панство Габи зустріли мене тепло
і “знову запізнали” мене зі Стахом. Табір на той час начислював понад 3,000
українських біженців і був малим українським містом.
Коли 1946 року
зорганізували у ґімназії спортові змагання, Стах став з нами до бігу на 60
метрів. Друге місце зайняв учень, який був 10 метрів від фінішу в моменті, коли
Стах перетяв його стрічку. Він дав про себе знати. Стах спочатку грав у
ґімназійній команді копаного м’яча, однак йому не було цікаво грати з купою
таких паталахів, як я чи як Андрій Добрянський. (Андрій пізніше багато краще
співав у Нью-Йоркській Метрополітанській Опері, як він грав копаного м’яча у
Гайденав).
Вістка про талановитого
молодого 16-літнього спортовця розійшлася, і його запросили грати у головній
команді копаного м’яча табору. Ми ходили на всі змагання таборової команди, у
якій Стах став королем стрільців. Кожний раз, коли він проривався з м’ячем до
воріт суперника, ми кричали: “Ста-хо! Ста-хо! Ста-хо!”
По студіях у Бельгії я приїхав 1954 року до моєї
сестри Ірени у Торонто. Незабаром до мене “зголосилися” мої товариші з
гайденавської ґімназії. Двох з них сказали мені, що я мушу піти на змагання
торонтонської ліґи копаного м’яча. Одного дня я пішов з ними.
На стадіоні я
довідався, що сьогодні грає Україна проти Італії. Нарешті почалися змагання. Не
треба було довго чекати сенсації. Раптом я побачив молодого змагуна України,
який біг, “як стріла”, в напрямі італійських воріт. За ним летіла подача. Він
спритно зупинив м’яч, обдурив рухом тіла двох оборонців та, дивлячись у правий
ріг воріт, “забив ґоля” у лівий. Я зрозумів. Це був наш Стах!
Під час цієї
блискавичної акції українська публіка скандувала “Габа, Габа...” і шаліла, а ми
три, як божевільні, верещали: “Ста-хо! Ста-хо! Ста-хо!”