Чи замінювати порожнє на пусте?

Йосиф Сірка

Таке питання виникло, коли прочитав статтю Костянтина Стогнія на сторінках “Української правди” (9.1.14). У статті “Кто украинцам заменит Ленина?” автор вдається до спекуляцій, мовби, Леніна мусить замінити хтось, кого знає цілий світ. Справа в тому, що українці без Леніна обходилися дуже добре, і саме тепер цього образу зла Україні ніяк не бракує. Не з української ласки він стояв і стоїть ще у багатьох містах та селах України, але з наказу большевицького Кремля.

Саме завдяки наказові оцього картавого “вождя світової революції” була знищена молода українська держава під назвою Українська Народна Республіка! Отже, для українців цей кровожерний “вождь” був і залишається катом українців, а не тою особою, якій в Україні ставили пам’ятники. Шкода лише, що потрібно було 23 роки, щоб у столиці незалежної країни знесли символ зла, з яким поєднані не тільки знищення УНР, але й Голодомори, що були наслідком політики партії, котру організував Ленін.

Пан Стогній ніби підказує, кого б мали поставити на місце Леніна. Він звертає увагу на цитату Амосова, який себе вважав українським громадянином, але росіянином за походженням. Автор згаданої статті ніби обґрунтовує своє бачення у спільній історії українців і росіян, що мало б і чужим туристам показувати, що, мовляв, Україна і Росія – це те саме!

Не можна заперечити факт, що більшість України понад 350 років пробула в колоніальній залежності від Росії. Справа лише в тому, що тепер ці дві країни є незалежними, і кожна може розвиватися самостійно й без “братських” обіймів, які досі не давали дихати “братові”. К. Стогній наводить імена вихідців з України, яких знають у Таїланді, Японії, Мексиці, Південній Америці та у світі взагалі. Серед них Юрій Корзов, який розшифрував письмо майя, відомий хірург Микола Амосов.

Якщо ж придивитись до тих, хто з українців потрапив до російських світових вчених, письменників, композиторів, то пан Стогній міг би більше світил згадати, серед яких і визначний мандрівник, антрополог, етнограф, природознавець, правнук Степана Миклухи, хорунжого Запорізького Війська, Микола Миклуха-Маклай. Список би можна було продовжити прізвищами, які знає світ: Гоголь, Чайковський, Достоєвський, Корольов та десятки інших, які є свідченням “спільної” з Росією історії.

Зрештою, якщо вже так вважати на те, щоб на місці Леніна стояла людина, котра б говорила про історію України, з прицілом на світове “визнання”, то чи не Роксоляна заслуговувала б на визнання світу. Справа в тому, що через телевізійний турецький серіал саме про цю жінку турецького султана довідався світ – і про існування українців.

Автор статті про пам’ятник Ленінові глибоко помиляється і в тому, що у світі мало хто знає Т. Шевченка. Зазначимо, що пам’ятник цьому українському генієві стоїть майже на всіх континентах у десятках країн світу, і вони помножуються, а прирівняння його до Пушкіна та його популярності у світі – цілковито недоречне.

Зрештою, пам’ятники ставлять не так за заслуги перед світом, як за діла для народу країни, з якої ця людина вийшла, із вдячності за діяльність на користь свого народу. Слід також зазначити, що пам’ятники можна зносити, переплавлювати, але пам’ять залишається і без кам’яних, бронзових, гіпсових монументів!

Якщо ж дотримуватись історичної справедливості, то чи не найкращою розв’язкою “проблеми” пана Стогнія було б, коли б на місці душогуба поставити пам’ятник останньому отаманові Війська Запорізького Петрові Калнишевському (1690–1803). Саме ця історична постать заслужила б на почесне міце, бо він не тільки символ незалежної України, але й незламності українського духу!

Калнишевського уже в похилому віці – 85 років! – царат запроторив у Соловецький монастир, де він у нелюдських умовах провів ще 26 років! Його було звільнено на 111-му році життя. Саме життя і терпіння цього отамана стало б не тільки для громадян України, але й для чужинців тим образом, який найбільше відповідає терпінням українського народу в боротьбі за незалежність!

Стаття К. Стогнія є свідченням його обізнаності з різними історичними особами, які вийшли або яких вигодувала українська земля. Якщо й брати до уваги “спільну” українсько-російську історію, то саме постать Петра Калнишевського (Калниша) є найкращим “зразком” того, що дала “спільна історія” Україні!

Зрештою, знати історію країни значно важливіше, ніж знати біографії навіть видатних людей цієї країни.