З НАШОГО РОДОВОДУ     Життя високого змісту

Микола Шот, м. Тернопіль

Ярослава Татарнюк радіє, що Бог дозволив їй любуватися вже вісімдесят п’ятою зимою. Більшу частину свого життя їй випало прожити далеко від дому. Але ніколи вона не полишала у своїх думах, справах Україну. Її материзна – завжди у серці. Життєдайне коріння пані Ярослави – з родини Сулятицьких. Витоки цього роду – село Озеряни, що в Борщівському районі на Тернопіллі. Чоловік, Михайло, теж походить з цього населеного пункту.

  Торішній лютий забрав навіки від неї дорогого їй Михайла, а кілька років тому не стало й рідної сестри Оксани Єленюк. Сумує, печалиться. Та що вдіяти! З дитинства вони всі виховувалися у великій любові до України. Суцвіття їхньої долі були, як сказала відома поетеса, биті холодами, але все-таки дали добру зав’язь. Закінчивши 1942 року Чортківську українську гімназію, пані Ярослава прагнула студіювати фармацію. Воєнне лихоліття перешкодило її бажанню. Вона залишає рідну землю й опиняється у тодішній Чехословаччині. Тут їй вдається відшукати ключик покликання. Вивчаючи фармацію, працює водночас в аптеці. Щоправда, 1949 року разом з чоловіком покидає Європу. Молода сім’я Татарнюків оселяється в канадському місті Ванкувер. Своїй професії українка не зраджує: певний час трудиться у фармацевтичній компанії, відтак відкриває власне підприємство.

Уже, мабуть, така природа української жінки – не лише працювати (часто гірко, тяжко), а й займатися ще активно громадською діяльністю. Ярославу Татарнюк теж не міг не закрутити вир суспільно-організаційного життя ванкуверської громади українців. Її заполонила й церковно-релігійна справа. Майже сорок років енергію свого серця вона спрямовувала на участь у роботі Ліги Українських Католицьких Жінок Канади. До складу цієї організації входять кілька тисяч українок. 

Ярослава Татарнюк, будучи відірвана від України фізично, проте – не духовно, вирішила зробити посильний внесок у збереження української культури на Американському континенті. Вона почала збирати предмети народного мистецтва – керамічні та різьбяні вироби, тканини, одяг, який носили на її Батьківщині. У  колекції пані Ярослави – понад двадцять комплектів українського національного вбрання, деякі ще з ХІХ століття. Причому кожен стрій репрезентує певний історико-етнографічний край України, передає розкішні мотиви та барви, багатство орнаментики, красу народної ноші. Принагідно сказати, що упродовж багатьох років збирати автентичний одяг їй допомагала сестра Віра, яка мешкала в Україні.

За кількадесят років існування колекції української народної ноші пані Ярослава демонструвала її у всіх провінціях Канади, а також у деяких штатах США. „Костюми кидають світло на історію!” – головний девіз виставки. Це був не просто огляд багатого зібрання автентичного одягу, а радше щира, прониклива розповідь про любу й дорогу їй Україну. В одному з інтерв’ю пресі щодо цього Ярослава Татарнюк зазначала: „Виставка показує людям, які не є з українського роду, дещо про нас. Це також може викликати зацікавленість у наших молодих людей, в нашому поколінні до поціновування, до поважання їхнього коріння та мотивації їх робити значно більше для їхньої мови й культури”.

Зрештою, Татарнюки пе-реймалися не лише колекціями українського народного мистецтва. Скажімо, для музею осередку української культури та освіти в Канаді подбали про макет гуцульського господарського двору. Це була надзвичайно складна ручно-вирізувальна модель, яка точно відтворила гуцульську хату з усіма приміщеннями для худоби, реманенту, різних матеріалів, зберігання врожаю. Тоді осередкові  „Вісті” підкреслили, що ця репродукція ”справді першорядна праця мистецтва і збагатить та прикрасить виставкову залу”.

Ярослава Татарнюк стала автором книги „Українські традиційні та модерні страви” українською та англійською мовами, багатьох публікацій у канадській періодиці про українське життя. Отримала почесну відзнаку „За внесок в історію, культуру та розвій Канади й українців в Канаді”. Удостоїлася й Шевченківської медалі Конгресу Українців Канади. Такою ж нагородою був відзначений і Михайло Татарнюк. Він закінчив гімназію у Станіславові (нині – Івано-Франківськ), відтак філософський факультет Папської Академії в італійській столиці. Вчителював у рідному селі, став активним діячем Організації Українських Націоналістів. В Озерянах з побратимами зорганізував навіть підпільну друкарню ОУН-УПА. За українську діяльність пройшов через фашистський концтабір у польському Кракові. У Країні кленового листка теж енергійно займався громадськими справами української громади. Зокрема, був у комітетах з відзначення річниць Голодомору 1932-1933 рр. в Україні,  тисячоліття Хрещення Руси-України. Пан Михайло дослідив і видав „Історію українських католицьких церков і прицерковних організацій у Британській Колумбії (1904-1993)”, „50-ліття Конгресу Українців Канади. Ванкуверський Відділ”.

Завжди для Татарнюків визначальною справою була праця для Батьківщини. Коли Україна здобула державну незалежність, пані Ярослава та пан Михайло, як і вся українська діаспора, щиро раділи цій світлій події. Разом із сестрою та братовою Оксаною Єленюк одразу ж узялися іскорки своїх добрих сердець дарувати землі, що виколисала, виховала їх. Чимало ліків, одягу, літератури відправили в дев’яностих роках у сиротинці, школи-інтернати Тернопільщини та Буковини. Донині у багатьох церквах области та музеї Патріарха УГКЦ Кардинала Йосифа Сліпого, що в його родинному селі Заздрість Теребовлянського району, зберігають українські віночки, які плела пані Оксана та інші представниці Ліги Українських Католицьких Жінок Канади. Надавали й велику допомогу, зокрема, і доброчинній організації „Українська родина” з Тернополя, яку створила й очолює кандидат педагогічних наук Ірина Найдух. Ця благодійна структура об’єднала десятки й десятки дітей-сиріт, дітей з багатодітних і малозабезпечених родин, а також самотніх людей похилого віку. Ярослава Татарнюк опікується зараз тернопільською семикласницею Настунею Мороз, мати якої торік загинула від рук вбивці. Пані Ярослава зорганізувала й інших канадських українок, аби допомагати знедоленим хлопчикам і дівчаткам з „Української родини”.

Оксана Єленюк і Михайло Татарнюк відлинули у засвіти з молитвою за Україну. Вони завжди мали з рідною землею передовсім духовну нерозривну сув’язь. Ярослава Татарнюк, незважаючи на свій поважний вік, і надалі переймається клопотами-турботами, болями материзни, своїх співвітчизників. Її життя світить високим змістом.