Іван Миколайчук. Свято.

Післямова до ювілею

70-ліття Івана Миколайчука в Києві та на Буковині, де він народився й виріс, відзначили по-різному

Сергій Тримбач,

кінокритик, голова Національної спілки кінематографістів України

На батьківщині митця витворилося справді народне свято! Тисячі людей вийшли на вулиці й майдани. Коли ми, гості, учасники ювілейного дійства, йшли до Музею-садиби Миколайчука в його рідному селі Чортория, уздовж вулиці діти, юнаки, люди старшого віку тримали поєднані рушники. Кілометри рушників... І всі у вишиванках – від губернатора Чернівецької області Михайла Папієва і до найменшої дитини. Музики награвали мелодії, знайомі по фільмах за участю Миколайчука. Коли б і не знав, що воно й звідки, зрозумів би: ось із цього поля, із цього соціокультурного лона зродився митець. У Києві все було замкнуто у просторі Будинку кіно й кінотеатру “Жовтень”, де відбулася й ще триватиме ретроспектива фільмів, театру ім. І. Франка. Миколайчука у столиці небагато, хоча ж є.

Ну є, так. Одначе на Буковині Миколайчук – свій, він геній цього місця, він народний герой і прояв народного духУ. У Києві ж митець є уособленням кіно для обраних, для втаємничених. Символ екранного мистецтва, що – видається іноді, з одчаю, – красивою легендою про часи, коли креативність українців у кінокультурі знову, після Довженка й Кавалерідзе, вибухнула на цілий світ. І потому згасла. Для широких глядацьких мас. Для високого начальства. Тотальна відсутність урядників на ювілейному вечорі в театрі імені Франка є красномовним тому свідченням. Не потрібне їм те кіно й та культура, що говорить мовою народу. Бо, за їхніми переконаннями (ніколи, звісно, у тому не зізнаються, боронь Боже), ніякого народу в Україні давно вже немає. Є керований через ЗМІ електорат, якому можна “втюхівать” будь-що, будь-яку полову. Раніше комуністичну, тепер необуржуйську.

Чомусь пригадався похорон письменника Григора Тютюнника в березні 1980-го, на Байковому цвинтарі у Києві. Григір пішов із життя сам, написавши у передсмертній записці: “Домучуйте когось другого, а все моє, що в мене є, спаліть”. Я стояв поруч Івана Миколайчука і бачив, як нестримно і страшно він плакав. Уже потому нагадалось: чи не й самого себе, заодно, оплакував?

Миколайчук не просто любив народ, його слово та його мистецтво. Він жив ним. Він чув його, умів здобуватись на контакт. Не сварити, не давати нагінку, зайнявши доволі традиційну для українських інтелектуалів позу місіонера, а чи й месії. У своєму режисерському дебюті, “Вавилоні ХХ”, зіткнув у діалозі комуністичну утопію і погляд на неї власне народу. І утопія зробилась смішною й дикуватою. Нині компартійні бонзи знову розказують нам про “свєтлиє далі”, мовою демонстративно не українською, не народною. Бо ментальність у них така – бачити в народі лишень біомасу, пластилін, з якого вони ліплять “нужних партіі” ідеологічних монстриків.

Пригадується, як Юрій Іллєнко оповідав про Іванову кінопробу на роль у “Тінях забутих предків”. “Він не хрестився, він – молився! Одразу стало зрозумілим, що він з того культурного, світоглядного шару, про який мали знімати фільм”. У тому й справа: щоби те зняти, мало кінокамери й хороших акторів. Треба, щоби люди говорили тією ж мовою, якою спілкуються їхні герої в житті, в реальності. Інакше на плівці лишиться тільки поверхня явища, бодай і блискуча, ба навіть красива.

Ювілей Миколайчука на Буковині довів: і в нас можливим є варіант, коли народ ставиться до митця по-сімейному – як до сина свого, як до брата, рідної, близької людини. Так і хотілося повторити ті самі слова: “Либонь, я вперше відчув, хто такий народ...” “Вражаюче, – сказав режисер Роман Балаян. – Івана тут люблять всі...” Справді всі – від губернатора до найменших буковинців. Безліч людей виявляли дивовижний і досі невтоленний інтерес до Миколайчука та його творчості. Українського кіномитця, такого обділеного увагою й повагою нині, це пробиває до сліз. І до простої думки: ось же воно, джерело нових витворів, нових мандрівок у глибини загадкової народної душі – яка тут, у Буковині, одкрита світу, як, може, ніде в Україні.

Миколайчук чув у собі велику традицію національної культури, національного світобачення. Не випадково ж почав з ролі Тараса Шевченка у “Сні” Володимира Денисенка. І одночасно Іван Палійчук у “Тінях...”. Їхня феноменальність у тому, що заговорив до того без’язикий нарід. Мовою обрядів, ритуальних дійств, ярмаркових трагіфарсів. Пізніше, у “Пропалій грамоті” за Гоголем, зробленій Борисом Івченком за активною участю Миколайчука-актора й Миколайчука-концептуаліста, вдасться виразити той самий ярмарковий сміх, що покривав усю площину життя Російської імперії – від народного низу до імперського верху. Це й не сподобалося, фільм в Україні не показували до 1987 року. Кого-кого, а імператорських височеств із імперських кабінетів “трогать не могі” – і до сьогодні так.

Миколайчук і справді “народний геній”, як сказав про нього Сергій Параджанов. Поставивши в один ряд із Довженком, який колись, у “Звенигорі”, першим у вітчизняному кіно, зумів зафіксувати й виразити поклади народної душі, історію народного світовідчуття.

Миколайчук любив не тільки рідну Буковину, а й Київ. Якось я запитав його, чи не хотів би він перебратися на житло з Березняків на правий берег, у старе місто. “Що ви! – вигукнув він. – Ні за що не проміняю! Щовечора я милуюсь на Лавру, на золотий, божественний блиск церковних бань!” Разом з тим кіностудійний фабричний конвеєр гнітив його. Може, тому мріяв одного прекрасного дня покинути кіно й віддатися чистій літературі. Майже суголосно Шевченковому ідеалові: “поставлю хату і кімнату, садок-райочок посаджу...”. І в тім раю творити в режимі вільного птаха. Не збулося. Хоча необхідність особистісної свободи і є основним посланням митця нам, нині сущим...

А Київ таки дещо зробив. І книжку “Іван Миколайчук. Магія любові” (упорядник Марія Миколайчук, добір і підготовка текстів Лариси Брюховецької, до видання долучилися Державне агентство України з питань кіно, Національна кіностудія імені Довженка, редакція журналу “Міжнародний туризм”). Та іншу книжку, перекладну, – польської дослідниці Йованни Левицької “Повернення до коріння. Українське поетичне кіно” (зусиллями тієї ж Л. Брюховецької). І комплект із восьми Миколайчукових фільмів на DVD – відреставрованих, з коментарями...

У Чернівцях губернатор Папієв усерйоз говорив про можливість створення культурного центру імені Миколайчука і про створення пам’ятника. Кілька проектів уже є, хибують вони на тотальну ігнорацію місця, де бути пам’ятнику. Я ж закинув керівникам Буковини давню ідею Юрія Іллєнка – Фестиваль поетичного кіно. У потенції – міжнародний. Чуєте? Той, де на екрані відбуватиметься діалог народів, народного мистецтва. Того самого, який і творився Іваном Миколайчуком.

“День”