Про ідеологію, науку, “ad hominem” і т. п.

Приблизно рік тому я зробив зауваження одному українському історикові, що його історіографія з даного питання базується майже виключно на сумнівних джерелах, тобто на переказах сучасників того періоду, при майже цілковитій відсутності особистих свідчень і документів. При цьому додавши, що через це він слабкий історик. Даний історик відповів мені, що мої напади на нього не фактичні, а особисті, тобто “ad hominem”. У відповідь я пояснив, що для мене як юриста це не особисті закиди. Особистим було би, якщо б я закинув йому, що він піднімає руку на свою дружину, і через це він слабкий історик.

Щоб не зустрітися з подібними неприємностями чи закидами, я не користуватимуся в цій статті якими-небудь іменами. Скоріше “homo” в моїх зауваженнях буде той чи та, кого підозрюватиме сам читач, а справжні об’єкти моїх зауважень будуть здогадуватися, що я їх зачіпаю, тільки за принципом: „на злодієві шапка горить”.

Основою демократичного суспільства є права і свободи членів суспільства. Ці права і свободи обмежуються загальним благом. Отже, в юриспруденції є загальне правило, що свобода слова не дозволяє крикнути “вогонь” у переповненому приміщенні театру.

У демократичному суспільстві суттю є прагнення правди. У тому напрямі є певні забезпечення для розвитку науки – тобто наука повинна бути вільною. Одначе і тут є певні обмеження загального блага. От у Німеччині, з  її досвідом нацизму, кримінально забороняється заперечувати Голокост чи висувати ідеї відновлення нацизму. Чимало обмежень загального блага накладається і в навчальних закладах державного фінансування майже усіх цивілізованих країн світу, хоча без кримінальної відповідальності. У приватних закладах надаються і додаткові обмеження. І це все зовсім нормально. От уявіть собі, що викладач в єврейському навчальному закладі проповідує, що Мойсей не був пророком, або в католицькому навчальному закладі вчать, що Ісус не був Сином Божим.

Чомусь так повелось серед т. зв. лібералів, а в тому числі серед українських лібералів (західних чи львівських), що в науковому закладі не може бути ідеології. Що це таке –  “ідеологія”? Ідеологія – це прямо сукупність ідей, що характеризує людину, групу, культуру або політичну партію. Ні провід католицький, ні провід юдейський не дозволять, щоб у їхніх навчальних закладах була відсутня їх релігійна ідеологія.

У критиці західних лібералів, подібно, як колись від радянських, а сьогодні від російських, дістається українській національній ідеології, яку я дозволю собі назвати націоналізмом без негативів, приписаним йому противниками. Український націоналізм ніколи не був шовінізмом. Тоді чому така упередженість до української національної ідеології?

Цікаво є те (яка іронія!), що навіть найбільш завзяті українські  критики національної ідеології майже при кожному виступі підкреслюють, що вони патріоти, і деякі навіть схиляються перед радикальним націоналізмом Івана Франка. Також наголошують свою релігію-ідеологію християнства, а то і більш доктринарний його прояв – католицизм. Слід, мабуть, нагадати, що Іван Франко мав великі суперечності з Католицькою Церквою, навіть із самим Митрополитом Андреєм Шептицьким, і що ці суперечності довели до того, що за відсутності Митрополита Андрея, який впливав своїм холодним розумом на інших священнослужителів, Українська Греко-Католицька Церква відмовилася поховати Івана Франка. Хто тут завинив – незрозуміло. Франко був християнином-гуманістом, але не бачив любові до власного народу у Церкві.

Я вважаю себе відносно теж ліберальним у понятті людському – допомоги ближньому чи безпосередньо, чи через соціальні програми. Мені не перешкоджає у цьому моя українська націоналістична ідеологія. Фактично це не виняткове явище. Блаженніший Патріарх Йосиф Сліпий, який за свою Церкву і свій народ карався 19 років у радянських таборах, писав таке у своєму Заповіті:

“Навчіться тут, що все своє рідне треба любити, хоч би було воно і бідне, і людьми призабуте чи навіть погорджуване. Любіть свій нарід, за нього постійно моліться, для нього працюйте, вчіться і жийте! Любов Батьківщини є природним обов’язком кожної людини. У християн є вона чимось вищим, а саме надприродною релігійною повинністю, що опирається на об’явле-ній науці. Та релігійна повинність походить із заповіді Божої – пошани і любови до батьків, а остаточно виростає з великої і загальної заповіді любови до ближнього, яка домагається, щоб ми любили всіх людей, одначе, щоб особливою любов’ю любили найближчих ближніх... а наближчими ближніми є наші батьки і Батьківщина. Батьківщина – це наш край, наша мова, наша історія...”

Тому я звертаюся до українських західних лібералів. Ведіть свої бої з нищівними ідеологіями – типу фашизму, комунізму. От, наприклад, запропонуйте на початок у більш національно розвинутих областях України на законодавчому рівні заборонити комуністичну партію. Але лишіться українського націоналізму. Він сьогодні потрібний для нації, яку намагалися століттями знищити. Вашою непродуманою писаниною ви контрапродуктивні – викликаючи іноді навіть екстремізм. Ви чомусь любите всіх людей у світі, тільки не своїх українців.

Аскольд Лозинський