Лист до редакції

“Учора був найсумніший день мого життя – я похоронив свою маму. У час, коли я останній раз поглядав на її обличчя, різні спогади зринали у моїй пам’яті. Я пригадав собі часи, коли я планував зателефонувати до мами та запитати її, може, вона чогось потребує, але дуже рідко це робив.

Я пригадав собі вечори, коли няня нашої дитини в останній хвилині відмовлялася прийти до нас. Тоді ми завжди кликали маму, і вона ніколи не сказала, що в неї інші плани, інші заняття, вона ніколи не відмовилася прийти. При таких нагодах я завжди постановляв собі, що з вдячності, при найближчій нагоді, куплю для мами квиток до театру і візьму її зі собою, але ніколи цього не зробив.

Я пригадую собі день, коли я стрінув маму в пекарні. Її зимовий плащ був витертий, сходжений, і я вирішив взяти її до крамниці і купити їй новий плащ, але завжди був зайнятий і не мав часу для мами. Я пригадую собі останню річницю її народження. Ми послали їй вазонок азалій, але ми не відвідали її, бо того дня були футбольні змагання.

Я пригадую собі останню зустріч з мамою, а було це на весіллі мого племінника. Вигляд її обличчя був сумний, знеможений, і я сказав собі: мушу послати маму на Флориду, щоб вона там відвідала свого брата і хоч трохи погрілася на сонці, але я ніколи не купив їй квитка на дорогу.

Якби я міг повернути час і годинник! Я купив би мамі той плащ, взяв би її до театру, провів би з нею кожну річницю її народження і вислав би її на відпочинок, куди б вона не забажала. На жаль, вже запізно, і в мене серце болить, що я не вчинив цього для своєї мами.

Прошу помістити в газеті цього листа! Можливо, як я побачив би такого листа у пресі, я інакше ставився б до моєї мами”.