Чому українці виїжджають до Південної Європи?

Минулого літа мені довелося відпочивати в Португалії. Пам’ятаю моє здивування, коли, блукаючи вулицями Лісабону, часто чула там українську мову. Хто були ті українці, як і чому опинилися вони в далекому від Батьківщини закутку Європи? На ці питання я знайшла відповіді, побувавши на черговій лекції Наукового Товариства ім. Шевченка, що відбулася 3 квітня в галереї КУМФ у Торонто.

Доповідач – молодий соціолог Наталка Пацюрко, що закінчила університет у Львові, докторат захистила в Маꥳлському Університеті у Монреалі, а тепер продовжує пост-докторські студії в Торонтському Університеті. За її власним визнанням, на тему її докторської дисертації наштовхнуло практичне спостереження: щоразу, повертаючись зі студій до рідного містечка Пустомити, що під Львовом, бачила вона, як меншає дорослого працездатного населення, яке подавалося в світи на заробітки. Розпитування людей з’ясувало: виїжджають переважно до Італії, Іспанії та Португалії. Так виникло цікаве дослідження трудової міграції українців до Південної Європи, з результатами якого д-р Пацюрко і ознайомила слухачів на засіданні НТШ. Опираючись на різноманітні джерела – інтерв’ю з емігрантами, анкетні опитування, державну статистику, закони про міграцію, пресу, д-р Пацюрко переконливо висвітлила низку ключових питань, що допомагають зрозуміти непрості процеси української реальности, які часто не вкладаються у класичні теорії західної соціології. Найважливіше з них – безперечний зв’язок трудової міграції з тіньовою економікою України. Занепад державної економіки спонукав населення до розвитку неформальних форм “в обхід держави”, як то прикордонної (човникової) торгівлі, короткочасних виїздів на заробітки до Центральної Європи, врешті, довготривалої міграції до південноєвропейських країн. Виникнення в цих умовах численних тіньових організацій працевлаштування за кордоном (псевдо-туристичних агенцій, ефективної мережі особистих контактів, ринків праці мігрантів) виявилось надзвичайно ефективною та гнучкою системою, що не вимагає додаткових вкладень для професійної підготовки мігранта. Інший важливий аспект цього процесу – існуючі суперечності між обмежуючою державною міграційною політикою та реальним попитом на робочу силу мігрантів у країнах Південної Європи – Італії, Іспанії, Португалії, що й пояснює велику масу українців-заробітчан саме в цих державах. Отже, і в країнах, що отримують міграційну робочу силу, тіньова неформальна економіка сприяє процесу міграції. Однак завдяки цьому український мігрант опиняється у несприятливій для себе позиції: він є нелегальним, не захищений законами ні своєї рідної країни, ні країни, в якій працює. Заробітки його менші, та й сфера праці обмежена здебільшого домашнім господарством, доглядом за дітьми та старшими людьми. Тому переважну кількість мігрантів складають жінки середнього віку. Хоча основний масив даних, опрацьованих у дослідженні д-р Пацюрко, стосується періоду 2001-2005 рр., на жаль, підкреслила доповідач, ситуація і сьогодні не змінилася на краще. Українська держава і далі не надає трудовій міграції належної уваги, а єдиний міжнародний договір з цього питання було укладено 2005 року лише з однією країною – Португалією. Порівнюючи трудову міграцію українців до Південної Європи з міграцією четвертої хвилі до Канади, можна бачити, що, хоча остання є чисельно меншою (30,000 vs 1,000.000), однак політична відкритість Канади до імміграції створює кращі умови для інтеграції в суспільство. Напевно, найбільш зворушливими в доповіді були записи розповідей українських жінок, яких скрутне економічне становище змушувало залишати рідну домівку і вирушати в незнані світи. Опинялися в чужих країнах, не знаючи мови, не маючи жодної знайомої душі. А все-таки виживали, знаходили працю, підтримували родину в Україні... Що ж далі? Більшість після досить короткочасного перебуванння на заробітках (1-3 роки) поверталася додому. Однак непевна політична і економічна ситуація в Україні змушує багатьох з них до повторної, на цей раз вже постійної еміграції, з дітьми та родинами.

Доповідь Наталі Пацюрко висвітлила одну з надзвичайно важливих та болючих проблем сучасної України, що у багатьох аспектах повторює аналогічні світові процеси. Подібно до міграцій з інших посткомуністичних держав (Польщі, Румунії, Болгарії), українська трудова міграція розвинулася як наслідок розпаду соціалістичної системи, складности політичного та економічного становлення молодої держави та зміни відносин між державою і її громадянами.

Дагмара Турчин-Дувірак