Доторкнутися до Бога

“Як не побачу на Його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце, де були цвяхи, а й руки моєї не вкладу в бік Його, – не повірю!” – відповів Тома учням, які свідчили йому, що бачили воскреслого Господа.

А на дев’ятий день після Свого Воскресіння Спаситель знову крізь зачинені двері увійшов до своїх учнів і, звертаючись до Томи, на його ж закид мовив: “Подай сюди твій палець і глянь на Мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік Мій. Та й не будь невіруючий – а віруючий”.

Очевидно, не доторкався цей Апостол своїми руками до ран Ісуса, не маючи уже в цьому потреби. Якби так, то про це, як важливе свідчення, напевно написав би в Євангелії Св. Іван Богослов.

Та найважливіше, що словами: “Господь мій і Бог мій!” Тома визнав і свідчив, що душею доторкнувся і серцем прийняв Воскреслого Ісуса Христа як Спасителя світу і Сина Божого – як Бога. (Так “не тільки за те, що суботу порушував, а й за те, що Бога своїм Отцем називав, роблячи себе рівним Богові”, – розіп’яли юдеї Сина Божого, – говорив ще раніше Св. Ап. Іван. А скільки разів сам Отець Небесний називав Ісуса своїм улюбленим Сином?)

Тож доторкнутися до Ісуса – це доторкнутися до Бога, це повністю змінитися, переродитися і всіма своїми помислами, словами і ділами свідчити Його присутність у своєму житті. Це сповідував, проповідував, свідчив і до цього закликав Св. Ап. Тома. За це він і поплатився своїм праведним життям, не зрадивши любові своєму Вчителеві і Спасителеві.

А ось до теми надзвичайно цікава історія, подібних якій було чимало.

Один праведний старець багато молився і часто мучився думкою, чому люди, які ходять до храму, моляться до Бога, але не міняються на краще, не живуть праведно, не звільняються від гріхів.

Одного разу з такими глибокими думками він заснув. Враз у сні йому явився світлосяйний ангел, який обійняв старця крилом і почав піднімати високо над землею. Чим вище вони піднімалися, тим слабшими ставали звуки, які доносилися з поверхні Землі. Не було чути людських голосів, затихли пісні, крики і весь шум марнотливого мирського життя. І тільки іноді звідкілясь линули гармонійні, ніжні звуки, якби звуки далекої лютні, які яскравими промінчиками підносилися до неба, до Божого престолу.

– Що це таке? – запитав старець.

– Це молитви святих, а також і грішних людей, які зі смиренним і скрушеним серцем, щирим покаянням очищаються з гріхів і навертаються до Бога, – відповів ангел.

– А чому так тихо звучать вони? Чому так мало цих промінчиків? А як тоді, коли храми наповнені вірними?

– Ти хочеш це знати?.. Дивися...

І враз старцю відкрилися служіння чи не у всіх земних храмах у найбільші свята, недільні дні і будні. Були головні столичні собори, катедри великих міст і скромні, прості, менших міст і сільські. Звершували відправи у вишуканих, сліпучо-яскравих золотом і сріблом пошитих облаченнях, прикрашених дорогоцінними каменями голов-них уборах священнослужителі. Все, до найменшої йоти, було строго за уставом. Величаво, без жодного фальшування співали хори, виконуючи твори відомих, зі світовими іменами композиторів. Гарно і святково одягнені віряни уважно слухали відправу, час від часу побожно хрестилися, нахиляючи голову. Близько вівтаря іноді можна було побачити великих урядовців, міністрів і навіть президентів. Благоговійно запаливши свічки, повільно зробивши рукою на собі знак хреста і поклонившись, вони також молилися...

“Але що це таке? – подумав старець. – Зовсім ніякого звуку не чути. Не помагали служителям у вівтарі навіть мікрофони з дорогими і потужними колонками. Ось на амвон вийшов високого росту диякон, підняв вгору руку з орачем, відкрив широко уста, і ... ні звуку! Жодного звуку не подав і великий хор, хоч добре було видно, як напружувалися тенори, аж піднімаючи вище голови, і, з усіх сил натужуючись, червоніли баси. А регент все махав і махав руками”.

“Та що ж це таке? – нічого не розуміючи, знову подумав старець. – Невже в церквах усі німі?”

– Опустимося в один храм, і ти все побачиш та зрозумієш, – сказав ангел.

Ніким не видимі, вони повільно опустилися у вівтар. Перед престолом стояв головний служитель, а по обидві сторони від нього більше десяти його співслужителів. Доторкнувшись до кожного з них, ангел відкрив старцеві дивну картину їхніх думок. Найбільше його вразили думки найстаршого. Керуючи відправою, він у той же час думав про зустрічі з великими посадовцями, які чекали його, про багато різних організаційних і фінансових питань, які потрібно було вирішити, не зашкодивши нічим собі. Так хочеться виглядати для всіх добрим, хоч проблем між служителями, як завжди, аж забагато. Але про чесність і справедливість не хотілося думати. Найважливіше, щоби все було тихо і спокійно. А незадоволені завжди були. Нагадаю їм обов’язок, незважаючи ні на що, бути смиренними і покірними.

Всі інші отці оцінювали один одного облачення, засуджували нечесні і несправедливі повищення і нагороди, осміювали невміння і нездатність добиватись кращих парафій і т. д.

А що ж прості вірні?

Вони ще більшою мірою, як відкрив старцеві ангел, критикували і засуджували одне одного чи не за все. Тут були і заздрість, і зневага, і вивищення, і приниження, і осміяння, і злорадство і т. ін.

– Так йому (їй) і треба, – думали про тих, у кого сталося якесь горе...

Молоді хлопці і дівчата, дивлячись навзаєм одні на одних, мали подібні думки, хто кому краще міг би підходити, хто модніше одягнутий і т. д.

Тож всі однаково стояли перед Богом, але хто це добре усвідомлював і намагався відчувати Божу присутність? Хто молитвою і всіма силами душі підносив своє серце до неба?

– Тепер ти розумієш? – запитав старця ангел, чому молитви таких людей не доходять до неба. Ось тому і виглядає, що у храмах усі глухі.

У цю ж хвилину якийсь дитячий голос з плачем голосно залунав:

– Господи! Ти добрий і милостивий... Спаси, помилуй і зціли мою бідну маму. На кого я залишуся?..

Ці слова рвали душу старця, і він заплакав...

Ангел доторкнувся до грудей хлопчика, і в дитячому серці показалися скорбота і любов.

– Ось такі молитви і доходять до Бога!

Проснувся старець, і найперше прийшли йому на голову слова Спасителя: “Наближаються до Мене люди, які устами своїми шанують Мене; серце ж їх далеко від Мене; то ж даремно шанують Мене”.

Але ж повага до Господа виявляється не тільки у храмі, а й поза храмом, на кожному кроці в житті. Її виявляє кожна наша думка, слово і діло.

Всі відправи ми назвали Богослужіннями. Тому звершити і відбути їх вважаємо найвищим, найбільшим і найважливішим перед Богом. У цьому часто підкреслюється особливість і вищість служителів, за що й виняткова їм повага і шана. А про їхню відповідальність, приклад і праведне життя як би і заборонено говорити. Чи не так? Але ж Богослужіння – це тільки засоби, інструменти, знаряддя, середники, дорога, які допомагають доторкнутися до Бога. А ми з них зробили культи для поклонінь і так багато про них говоримо і пишемо.

Правдиво деякі глибокодумаючі сучасні богослови кажуть, що у нас забагато символів. Так, святі знаки, традиції, обряди, як і всі інші зовнішні форми, необхідні для звершення поклонінь Творцеві. Але ж без духу – це все є пустим звуком. А дух – це насіння, пожива і джерело енергії, який має приносити явні результати і плоди праведності та святості. Власне, це є і має бути реальним та очевидним. Чому ж ми після храму залишаємось такими ж, як і були до нього? Чому про чесність і справедливість майже ніхто не говорить? А якщо й говорять, то очевидно, що недостатньо? А яка ж і в чому тоді роль Церкви, якщо не виявляти, не викривати, не засуджувати всяке зло і не боротися проти нього? А без цього про яку любов і спасіння тоді говорити? Ось тому і не змінюється наше суспільство, нація, народ і держава. Тож даремно надіятися і говорити, що когось спасе його належність до тієї чи іншої Церкви.

Воістину, всі відправи у храмі є спасенними тільки тоді, коли за його порогом у світі безперервно продовжуються служінням Богові через служіння кожному ближньому, як часто до цього закликав і на цьому наголошував наш Спаситель. І кожен християнин – за словом Христа – є блаженним, бо на відміну від Ап. Томи, повірив, не бачивши воскреслого Господа. А щоб не згубити і не втратити цей блаженний стан, необхідно всім життям свідчити, що ми вірою доторкнулися до Бога, як до палаючого і незгоряючого вогню, і самі горимо незгасним вогнем любові.

Михайло Мельник,

протоієрей

с. Старі Кривотули

Івано-Франківська обл.

Україна