Репресований Федір Шміт (Шмідт)
У 135-ту річницю від дня народження
та 75-ту річницю від дня смерті
Як на сторінках “Словника художників України” (1973), так і в 16-му
томі “Української Радянської Енциклопедії” (УРЕ, 1959-1965), відповідальний редактор Микола Платонович Бажан з її редакційною колегією злочинно сфальсифікували біографічні дані сотні й сотні українських діячів науки і культури. Серед імен та прізвищ, поданих у згаданих поважних виданнях, за постановою
ЦК КП України покалічено не одного з тих осіб, які в новітній історії України
справедливо крокували до вільної творчості, обстоювали свої позиції та прагнули
створювати для себе і для своїх сімей більш-менш людські умови життя. Вони
становили вершки українського народу, його мозок і його високо ерудовану
інтелігенцію. Тому совєтська влада несправедливо вішала ярлик кожному
національно свідомому українцеві, бо в ньому вона вбачала “потенційного
буржуазно-національного ворога”. Треба було зовсім незначного приводу, щоб
мінімально запідозрена в чомусь особа-людина зникала у казематах та просторах
Сибіру.
В їхніх камерах фізично знущалось над нею
верховодство, і після смерті довелось пристосуванцям системи замовчувати про
їхню діяльність, а головно під час тридцятих “сатанинських” років і після них.
Таким прикладом нам служить постать Федора Шміта,
про якого остання довідка під гаслом “Шміт” дослівно вказує: “У 1924 переїхав
до Петербурга”. Що трапилося з ним після цієї дати або яка доля його спіткала
пізніше, невідомо з наведеного матеріалу, хоч на самому початку коротенького
тексту про нього вказано день, місяць і рік смерті (10.ХІ.1942). Можна було б
погодитися про правдивість дня і місяця смерті Федора Шміта, та вже аж ніяк про
рік, бо насправді тоталітарна система знищувала своїх репресованих наприкінці
примусового робочого сезону. Годувати тюремників зимою не було цілево. Отож,
якщо Федора Шміта названо академіком за радянської влади, на звання яке він
собі вповні заслужив, то з життєвої біографії цього науковця вкрадено останніх
18 років його праці, за даними УРЕ. Правдою є те, що він прожив тільки до 1937
року, за більш правдивими даними, встановленими щойно наприкінці ХХ ст., про
які згадка піде нижче. Не поспішала редакційна колегія “Encyclopedia of Ukraine” у четвертому її томі, що появився 1993 року,
навести правильну дату смерті Ф. Шміта.
На сторінках збірника спогадів про М. Зерова, П.
Филиповича і М. Драй-Хмару під назвою “Безсмертні”, що побачив світ у Мюнхені
1963 р., Наталія Полонська-Василенко, між іншим, у своїй статті, ба радше
замітці, подала такі на кінець відомості: “Року 1934 його заслано (розуміючи
Федора Шміта) до Туркестану. Переказували, що він працював там як листоноша.
Незабаром там і помер”. Доцільно згадати, що протягом жовтня 1928 року було
арештовано всю харківську секцію кафедри мистецтвознавства: С. Таранушенка, Д.
Гордєєва, О. Нікольську та працівників місцевого музею П. Жолтовського, О.
Поплавського й інших. 24 жовтня у Києві арештовано історика мистецтва Федора
Шміта, який від 1924 року мешкав у Ленінграді. Причиною наказу на його
позбавлення волі були солідні наукові дослідження українського мистецтва, які
вийшли з-під пера цього німецького походження історика.
Він народився 3 травня 1877 року в Петербурзі, де
й навчався у місцевих школах та в Петербурзькому Університеті, після завершення
якого 1900 року почав досліджувати пам’ятки архітектури і живопису Візантії,
держав Балкану, Близького Сходу та мистецтво Київської Русі й України. Найбільш
відомою, понад 100-сторінковою книгою Ф. Шміта лишається видання під назвою
“Мистецтво старої Русі-України”, надруковане у Харкові 1919 р. російською
мовою.
Зміст книги переконливо показує читачеві важливу
цінність нашої старовини – пам’яток культури, які відображають важливі етапи її
розвитку. Автор книги подекуди натякає на брак патріотичного виховання в самих
“руських людей”, через що виявлялась у них пасивність до ставлення культурної
спадщини. Майже тими самими проблемами навіяна стаття Шміта “Київський
Софійський Собор”, опублікована на сторінках московського журналу “Светильник”,
ч. 8, шість років раніше від появи книжки. Роками перед Першою світовою війною
іноземці обурено соромили різних науковців про недбале, а то й байдуже їхнє
ставлення до своїх пам’яток, яким належалося надати наукове значення. Прогалину
оцю пробував виповнити Шміт своїми мистецтвознавчими працями. Як професор
Харківського Університету з 1912 р., науковець реалізував свої ідеї в наукових
працях, котрими на підставі експедицій до Кавказу наголошував про вплив
мистецтва Кавказького регіону на давньоукраїнське мистецтво. Результати таких
подорожей, започаткованих на початку 1910-их років, підтверджували наукові
гіпотези не лише Ф. Шміта, а й його учнів. Свідчить про це збірник
“Мистецтвознавство” (Харків, 1928), в котрому поміщені наукові розвідки різних
авторів, що підтверджують наукові принципи самого Шміта. Колективна монографія
потрапила під нищівну критику.
Працюючи в Харкові, історик мистецтва написав ще
одну книжку – “Мистецтво, його психологія, його стилістика, його еволюція”
(1919). У воєнні роки вчений носився з думкою стосовно видання про Софійський
собор у Києві. Мав надію, що така монументальна праця появиться від російських
учених, які про це говорили, обіцяли й думали років сорок тому. До речі,
дорікав їм, що “супроти Західної Європи ми страшенно зосталися позаду в ділі
наукового дослідження нашого народу, нашого минулого... Час нарешті задуматися
над питаннями про те, хто ми такі, звідкіля пішли, як росли. І чого нам
сподіватись від самих себе. Хоч би для того, щоб нам не доводилося червоніти
перед чужинцями...” Ці рядки Федір Іванович писав 1921 року, коли, переїхавши
до Києва, був обраний академіком ВУАН, першим головою Всеукраїнської Археологічної
Комісії, а роком пізніше – Всеукраїнського Археологічного Комітету. З лютого
1922 р. він став професором і ректором Археологічного Інституту, а з липня того
ж самого року очолив кафедру мистецтвознавства. Як і раніше, вчений надалі
суворо ставився до недоліків сучасної науки про мистецтво, викривав
незадовільне становище вітчизняного мистецтва, яке називав “периферійним”.
Він далі планував та проектував написати
колективну монографію про Софійський собор у Києві. За його задумом, праця мала
б мати дванадцять розділів: 1. Документально-архівна історія споруди. 2. Садиба
Св. Софії. 3. Матеріали і будівельні прийоми. 4. Архітектурна композиція Св.
Софії. 5. Порівняльно-історична характеристика будинку. 6. Барокові надбудови і
фасади. 7. Мозаїчний розпис. 8. Фресковий розпис. 9. Скульптура. 10. Підлоги.
11. Іконостас та ікони. 12. Ризниця. У своїх статтях академік
підкреслював про те, що “...за Св. Софією підуть слідом чудові, ще ніким не
вивчені, ніким, як треба, сфотографовані і такі, що мають, очевидно, цілком
виняткове історичне значення, чи навіть мозаїки Київського Михайлівського
Золотоверхого монастирського собору... а далі... необхідно буде ретельно
дослідити також небачені, також надзвичайно значимі фрески Кирилівської
церкви...”
Поміж усіма працями Ф. Шміта вирізняються ще й
такі: ”Психологія малювання” (Київ, 1921), “Пам’ятки староруського мистецтва”
(Харків, 1922) та “Искусство как предмет обучения” (Харків, 1923).
У грудні 1924 року Федора Шміта призначено
професором Ленінградського Університету та директором Російського Університету,
а також директором Російського Інституту історії мистецтва. Та будучи там, він
не переривав свого спілкування з харків’янами і киянами. Одні й другі приїздили
до нього за консультаціями. Вони зауважили, що в нього не все гаразд. Тут у
нього почалися важкі часи, пов’язані з його науковими матеріалами розвитку
мистецтва, які звульгаризована марксистська критика не сприймала як правильні.
На його адресу появилася низка нищівних за змістом статей. Так склалося, що в
науковця настала психологічна криза, про котру він передав у довшому листі до
Дмитра Гордєєва від 24 березня 1932 року такими словами: “...Трудний ми
сьогодні переживаємо момент. І особисто я... Але повинен знати, що ці тяжкі
часи постійно не будуть продовжуватися, а, навпаки, закінчаться через 2-3
роки...”
Федора Шміта репресовано вже 1933 року, 5
листопада 1937 року засуджено до вищої міри покарання, а 3 грудня його
розстріляно в Ташкенті. Смерть Ф. Шміта, як і тисяч інших українських
інтелектуалів саме таким нищівним способом московських ненаситних людожерів,
створила безперечну загрозу для української вищої освіти й подальшого розвитку
української науки. Надто багато людей, учасників боротьби проти большевицьких
авантюрників зійшли з цього світу, не виконавши своєї мрії вільно думаючої
людини. Не залишили по собі жодних матеріалів і спогадів особистостей, які зі
страху перед жорстокою розправою “гуманної” радянської влади їх спалили або
попросту знищили. Грандіозні плани української інтелігенції, патріотичної щодо
своїх поглядів та переконань, не здійснилися через “погроми” червоних
окупантів. План самого Федора Шміта – видати
монументальні матеріали про Св. Софію, яким жив протягом довгих років,
був реалізований лише через багато років опісля, і то тільки частково, і без
його участі. Карну справу під грифом “Жупани” і сам процес над харківськими
мистецтвознавцями у 30-их роках визнала спеціальна комісія за сфальсифіковану
1958 року, на початку дев’ятого місяця. Вона й реабілітувала невинно покараних,
але для “убієнних” це вже не мало жодного значення.
Павло Лопата
PHOTO
Федір Шміт (Шмідт)