Здобудьмо любов

“Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш Небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш Небесний не простить вам провин ваших”, – сказав Христос.

Цими словами Євангелія, яке читається в Сиропусну неділю, або як її ще називають Неділею прощення, перед початком Великого посту, Господь запевняє прощення наших гріхів за єдиної умови: якщо і ми щиро прощатимемо нашим кривдникам. Але й нам потрібно зі смиренням, щирим жалем і усвідомленням своїх провин просити прощення у кожного, перед ким ми згрішили, кого скривдили, образили і кому явно чи таємно вчинили зло. Власне, це і є початком дороги покаяння і очищення.

А вступивши в час Великого посту, пам’ятаймо, що обмеження в їжі, напоях і розвагах не є самоціллю цього спасенного часу. І навіть строге відвідування храму і постійна присутність на всіх Богослужіннях, Святі Тайни Покаяння і Євхаристії, старанне читання духовної літератури й ревні молитви не будуть для нас помічними й спасенними, бо вони – тільки засоби на дорозі до спасіння. Бо якщо ми не відчуємо і не переживемо в собі переродження в нову людину – людину в Христі, то таким постом не осягнемо цієї мети.

Сьогодні всі маємо Святе Письмо. Та для його читання і вивчення потрібна спрага богопізнання, яка приводить до правдивої мудрості, а вона відкриває істину: що є добро і зло.

Мудрість народжує чесноти, які приводять до святості. А святість – це життя в любові. Це і є справжня дорога посту, який приводить до спасенної любові.

Останнім часом, як говорить, зокрема, наш відомий інтелектуал Мирослав Маринович, “в Україні відбувається потужний наступ на українство”. Його може будь-хто спостерігати і в політиці, і в економіці, і в фінансовій діяльності, і в освіті, і в культурі, і навіть у спорті. І здійснюють його безперешкодно, неприховано, відкрито. Про це іноді повідомляють наші ЗМІ. Так, нещодавно в титрах телевізійних каналів можна було прочитати вислів одного із верховних “слуг” нашого народу – депутата Верховної Ради й урядовця, що “Україна не для українців, а захист української мови – це шлях до фашизму”.

Цікаво, якщо Україна не для українців, то для кого ж тоді? І куди мають подітись українці? Вимерти, втікти у світи? Чи нас знову, але цього разу всіх, мають повивозити за межі рідної землі? Та й хіба мова будь-якої нації може привести до фашизму? Гадаю, що сьогодні всі знають, що німецький фашизм постав з ідеї панівної наднації.

Кожна нація на світі має Богом-Творцем дароване право на існування своєї мови, культури і держави. Але й має вона обов’язок найперше служити Йому. А це означає, що необхідно всім жити за Божими Заповідями. У всьому потрібно керуватися принципами чесності, справедливості, взаємоповаги, зберігаючи мир, злагоду, порозуміння і любов. Та, на превеликий жаль, ми не можемо похвалитися, що, власне, такі стосунки є між нами, українцями.

З часів племен наших пращурів, від княжої доби і через всю історію, ніби жахливі спадкові невилікувані хвороби, нас супроводжують міжусобиці, роздори, розколи, протистояння. Чи не завжди в критичний для народу момент у нас брало гору своє, особисте, родинне... Чи не тому більшість завжди знаходила “свою хату скраю...” І в наш час можемо часто почути, наче якесь пояснення, абсурдну тавтологію, яка стала крилатим висловом: “Маємо те, що маємо”. А чому не маємо більше й краще? Або де, в кому чи в чому причина?

Нещодавно мені одна парафіянка з болем і розчаруванням говорила: “Я думала, як буде Україна самостійною, вільною і незалежною державою, то й наше життя буде дуже гарне і в достатку. Та найважливіше, що між нами, українцями, буде взаємоповага і любов. Що наша влада і всі урядовці будуть все робити з любов’ю до нашого народу, вчителі так ставитимуться до дітей, викладачі – до студентів, лікарі – до хворих, керівники – до підлеглих. І щойно тепер зрозуміла, що українці погані тому, що не є справжніми християнами”.

Панацею від усіх наших національних бід знайшли нібито депутати, котрі, як велику мудрість, час від часу повторюють і наголошують: “Потрібно починати з себе”. Але що і як потрібно робити? Може б, вони самі показали приклад і, як добрі та мудрі провідники, повели народ за собою...

Гадаю, найкращу відповідь на це запитання дав наш заробітчанин, лікар за фахом: “Нашу державу і народ може врятувати тільки Бог і Церква. Потрібно, щоби всі священнослужителі, як добрі, смиренні, покірні, лагідні і жертовні пастирі, засвідчуючи зразкові, щирі, миролюбиві відносини між собою (По тому пізнають усі, що ви учні мої, як будете мати любов між собою, – сказав Господь), постійно й наполегливо закликали вірних шанувати, підтримувати, допомагати одне одному, тому що ми – українці. Ми вміємо добре ставитися до чужих. А до своїх? Так, щоб нас не видали мафії чи поліції. А чи зможемо ми коли-небудь не з гонору, як наші сусіди, а з усвідомлення і відчуття високої гідності та достоїнства приналежності до великого народу відкрито сказати: “Я – українець!”?

Зможемо! Та тільки тоді, коли зрозуміємо просту істину, що тільки з волі Божої ми народились у цьому народі, тож і відповідальні перед Ним за ставлення до наших братів і сестер. Люблячи інших, мусимо любити і своїх. І до цієї любові маємо прагнути та змагати все своє життя. Любові не лише до нашої землі, культури, історії, традицій, пісень і мови, а й до українців. Цього маємо вчити наших дітей у сім’ях, садочках і всіх навчальних закладах.

А здійснити ці добрі наміри, особливо в час Великого посту, нехай допоможе нам Господь!

Михайло Мельник,

протоієрей

с. Старі Кривотули,

Івано-Франківська обл.