Буквар Тараса Шевченка

Павло Лопата

 Під словом буквар розуміємо книжку, призначену для початкового навчання дітей грамоти, тобто посібник-підручник, з якого вони б навчалися писати і читати, звичайно у школах. Перший друком такий буквар появився у Львові 1574 року, в якому було видно, крім букв або літер чи алфавіту, елементи граматики. Через двадцять років видано один із перших букварів, слов’яно-руський, наприкінці XVI ст. у місті Вільно. Над виданням букварів працювало багато видатних осіб: в Чехії – Ян Амос-Коменський, а в Україні – Пантелеймон Куліш, Борис Грінченко та інші.

Тарас Шевченко, з причин людинолюбствія, зокрема до дітей, вже чи не смертельно хворим, потрудився над складом “Букваря Южноруського”, призначеного для учнів недільних шкіл молодшого та шкільного віку, які не могли відвідувати школи з причини праці впродовж тижня на панщині. Появу цього букваря слід розглядати як просвітительську роботу Шевченка. Він же ж був співорганізатором недільних шкіл в Україні, тож доцільно було з його сторони взятися за упорядкування такого посібника, щоб колишні неписьменні могли успішно читати українські книжки. Почав над ним працювати восени 1860 року на власне бажання, за власним задумом і з однією метою – з нього скористають усі слухачі шкіл, навіть велика кількість читачів з народу. Шевченко присвятив цю книжку справді для народу, “бо тільки в такому виді вона буде найдоступніша і найпопулярніша” – вважав поет.

Крім абетки, на сторінки букваря помістив деякі переспіви псалмів, декотрі уривки зі своїх “Псалмів Давидових”, народні прислів’я, приказки, тексти найпопулярніших народних дум про поповича Олексія та про попівну Марусю Богуславку, як рівно ж і таблицю множення до 100.

21 листопада видано цензурний дозвіл, підписаний цензором Володимиром Бекетовим, на друкування “ Букваря Южноруського”, на обкладинці котрого зазначено 1861 рік.

Отже, цей буквар випущено окремою книжкою на початку січня у Петербурзі (друкарня Гогенфельдена) на кошти (195 крб. і 50 копійок) самого Шевченка досить великим на ті часи тиражем 10,000 примірників, одним із перших у серії задуманих поетом навчальних посібників. Половину книжки становлять фольклорні тексти, тобто розділ “Народних пословиць”. Ось кілька з них: “Казав пан: кожух дам, та й слово його тепле”, “Брехнею ввесь світ пройдеш, та назад не повернешся”, “Багато панів, а на греблю нікому”, в яких виражено почуття недовіри простого народу до панівного тоді класу. Характерним для Кобзаревого Букваря є виразне гуманістичне спрямування, бо книжка відкривається знаменними словами:

Чи є лучче, краще в світі,

Як укупі жити,

З братом добрим добро певне

Познать, не ділити.

Або:

Де єсть добрі люди,

Там і правда буде,

А де кривда буде,

Там добра не буде.

У цих, вищенаведених псалмах та багатьох інших поет не приховує свого твердого переконання в тому, що пануючу верству чекає кара “за діла їх криваві й лукаві”.

Отримавши на руки букварі, Шевченко раптово взявся розсилати їх по всій Україні. Мав він надію, що вони потраплять у недільні школи, а гроші з продажу підуть на користь цих же шкіл. До посилок долучав листовні прохання, звернені до Федота Ткаченка – вчителя малювання в Полтавській гімназії (тисячу примірників), до Михайла Чалого – громадсько-культурного діяча та біографа поета (тисячу примірників) та інших осіб, в котрих неодноразово підкреслював, що всі здобуті за буквар кошти мають іти виключно на справу недільних шкіл. Тарас Григорович надіслав один екземпляр букваря Варфоломію Шевченку – троюрідному братові; кілька штук Романові Тризні – активісту роботи недільних шкіл на Чернігівщині, Христині Альчевській та Анатолію Балдіну – організаторам недільних шкіл у Харкові.

Різноманітних відгуків – насамперед негативних, але і позитивних також – на появу букваря Шевченка не бракувало. “Почав “Кобзарем”, а закінчив “Букварем”, – з таким докором висловився Пантелеймон Куліш. До речі, він був величезним поцінувачем поетичного доробку Тараса, близьким його другом й однодумцем, навіть видавцем і редактором його поезій. Він носився найкращими думками про великого поета, бо в ньому бачив “національного пророка, котрого сяйво було чимось надприродним, а спів його був воістину гуком воскресної труби архангела...” Писав Куліш про свого приятеля та про його вірші як про одного з найбільших поетів слов’янства й усього світу. Насправді, в друкарні П. Куліша друкувався “Кобзар” 1860 року. На цьому місці треба сказати, що виданню Шевченкового букваря передувала Кулішева “Граматика”, яка з’явилася 1857 року. Ознайомившись із змістом “Граматики”, Шевченко занотував у своєму щоденнику такі про неї слова: “Як гарно, розумно і шляхетно укладений цей зовсім новий буквар. Дай Боже, аби він прищепився в нашому бідному народі...” Отже, Куліш – суто з відчуття людської заздрості – не дуже доброзичливо, навіть іронічно, поставився до появи Шевченкового букваря, на що його автор аж ніяк не сердився. “Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике само б зробилося”, – такими словами звернувся до громадськості поет, складаючи свій буквар. Тут у цьому він не помилявся. Тільки таким закликом, як уважав, книжка мала б научати кожного українця грамоти. Не випадково Тарас написав:

І день іде, і ніч іде,

І голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

Такі рядки зринули в поета тоді, коли він переживав над станом і системою національної освіти, як рівно ж і через турботи про видання свого “Букваря”. Писав його не тільки для дітей, але й для дорослих людей, знаючи, що переважно вони з дітьми йтимуть до недільних шкіл.

Нема чого дивуватися, що Іван Кульжинський – російський письменник назвав цей буквар “пустий із пустіших книжок, наповнений прихованим антиурядовим змістом”. Зрозуміймо, він же ж був активним прихильником заборони друкування української літератури.

Позитивний відгук на буквар появився у пресі Олeксандра Афанасьєва-Чужбинського: “...Для малоросійського простолюдія буквар найлучший подарунок, якого можна було придумати...” Не буде зайво додати про те, що передсмертний “Буквар” Тараса Шевченка був призначений для широкого загалу. Царська влада та його казенна бюрократія в ньому збагнули намір поета відрізняти малоросійську – українську мову від мови російської. Такої підозри з боку російської шовіністично наставленої інтелігенції (якщо в Росії така інтелігенція була тоді?) до цього букваря Шевченко сподівався, знаючи про це з попередньої практики. За любов до України і за українське слово, що йшло від нього у широкий світ, був змушений спокутувати десятилітньою неволею. Чи відчував тоді Шевченко, чи ні прихід своєї смерті, але як його “Кобзар”, так і “Буквар” сповнили своє величезне завдання ще за життя поета. Обидві книжки вчили любові до рідної мови, до книжки, до носія правдивого святого слова, які від 20 липня 1863 року зазнали страшного удару: з’явився Валуєвський таємний циркуляр, який суворо забороняв друкувати українське слово.