У світлу пам’ять Петра Ковальчика

Не часто зустрічаємо людину настільки життєрадісну, позитивну, готову допомогти кожному, усміхнену, дружню, щедру, активну у громадському житті, а головно – національно свідомого українця, яким був покійний Петро Ковальчик. З його очей і лиця променіла доброта і оптимізм. Він жив у постійному русі організаційних заходів, носив великий вантаж відповідальних завдань, а головно розумів потребу виконувати ці завдання. Ми шанували і любили його за це, вивчили теж, що можна розраховувати на нього. У його присутності завжди була приємна атмосфера, доброзичливість і дружність. 17 грудня несподівано згасла свіча життя, закрилася остання сторінка життєвого шляху покійного Петра, а він так дуже хотів діяти, продовжувати роботу своїх попередників. На превеликий жаль, не вийшло.

Покійний Петро Ковальчик народився 29 червня 1946 року в селі Воля Кривецька біля Перемишля у батьків Йосифа і Павлини. В родині вже було троє старших синів – Тадей, Іван і Володимир.

Уже десятимісячному немовляті Петрові доля присудила зростати і дозрівати не на батьківській землі, а на чужій – польській. У 1947 році родина Ковальчиків була силою, проти волі місцевого українського населення, під дулом автоматів виселена ганебною Акцією “Вісла”, історичний злочин якої ще й досі не засуджений.

Тисячі українських родин, у тому числі й родину Ковальчиків, було вирвано із прадідівських осель і розпорошено по різних куточках Польщі для легкої асиміляції.

У селі Монтайни в Ольштинському районі, на північно-східних землях Польщі, малий Петро закінчив початкову 7-класну школу, а після того вписався до першого на терені Польщі Українського Педагогічного Ліцею в Бартошицях, який успішно закінчив, і став вчителювати українським вчителем на терені Ольштинщини.

Одначе юному Петрові вчителювання було замало, він хотів здобути ще технічну освіту, оскільки дуже любив техніку, тому вирішив піти на інженерські студії, які теж закінчив успішно.

У 1980 році прибув до Торонто на відвідини брата Володимира. На цей час запроваджено воєнний стан у Польщі, що допомогло Петрові зробити остаточне рішення залишитися на постійно в Канаді. У наступному році долучаєтся до нього дружина і діти.

Працював покійний до останніх днів свого життя механічним інженером для міста Торонто при системі очищування води.

Активно включився в суспільно-громадське життя української громади. Більше п’яти років очолював                         Філію Українського Національ-ного Об’єднання Торонто-Захід, був секретарем Української Стрілецької Громади, активним членом Комітету “Приятелі Київського Патріархату”, і тут буде найяскравіший брак тієї людини.

Любив покійний дозвілля і природу, тож був головою Рибальсько-Мисливського Клубу, представником на Канаду для журналу “Самостійна Україна”, представником газети “Наше Слово”. Під час перебування групи українських офіцерів Збройних Сил України у Camp Borden в Канаді він найбільше доклав опікунського серця і духу для кожної групи.

Любив свою рідну Церкву та підтримував її.

Залишив покійний у великому смутку найкращого друга по духу, людину, яка ділила з ним вдачі і невдачі, – це пані Марійку, четверо дітей: Ярослава, Григорія, Анну і Павла та двох онуків Любу і Софійку, брата Володимира з дружиною Катрусею, ближчу і дальшу родину в Німеччині, Польщі, Україні та Канаді.

Залишив теж чимало друзів на організаційній ниві – в УНО, ОУК, Українській Стрілецькій Громаді,       Молоді Українського Національного Об’єднання, вчителів українознавства при Рідній Школі УНО, Дирекцію “Нового Шляху” та інших побратимів в українських організаціях.

Спасибі тобі, Друже, за віддану працю, за турботу і зусилля, за щедрість і розуміння справи – усе це вкладав ти на добро організації, добро української громади, а в цілості – на добро українського народу.

Нехай канадська земля прийме тебе у свої обійми як рідна перемишлянська. Нехай буде пухом земля, а  Всевишній Господь поселить тебе у Своєму небесному царстві.

 Kомітет УПЦ КП висловлює щирі і глибокі вислови співчуття пані Марійці, дітям, внукам, братові Володимиру з дружиною Катрусею, ближчій і дальшій родині, друзям та знайомим.

Нехай пам’ять про покійного Петра Ковальчика залишиться поміж нами назавжди!

Вічна Йому пам’ять!

На нев’янучий вінок на могилу св. п. Петра Ковальчика складаємо пожертву на видавничий фонд газети “Новий Шлях”.

За Громадський Комітет

“Приятелі Київського Патріархату УПЦ в Торонто”

Ірина Ващук, голова