Берегиня Голодомору

Спогад

Вступ

1983 року українська громада Едмонтону поставила перший пам’ятник жертвам Голодомору 1932-1933 років перед будинком міської ради Едмонтону. Пам’ятник був спроектований мисткинею Людмилою Темертей. Вона створила цю статую в честь своєї мами – бл. п. Раїси Темертей, котра пережила голод і зберігала у пам’яті спомини про цю трагедію. У 1983 році пані Раїса написала спомин про Великий Голод на тлі борні та переживань своєї бабуні. Спомин був пересланий до мене з проханням помістити у пресі. Тепер, за згодою рідні та в імені Українсько-Канадського Дослідно-Документаційного Центру (УКДДЦ), ми вперше знайомимо з ним громаду.

Богдан І. de Leliva Шулякевич

Бабуся Одарка

П’ятдесят літ минуло від того жахливого часу – Голодомору.

Епізоди людських терпінь мене ніколи не покидали. Особливо тут, у Канаді, в країні добробуту з перенасиченими стравами, завжди нагадує нам: а як тоді було, у 33-му році. Часом при столі у свята стискалося серце і сльози здавлювали горло при згадці усіх жахливих голодних і холодних років на нашій “багатій” Україні.

Перед собою бачу свою бабусю – людину з дуже здоровим гумором, яка завжди уміла дотепно жартувати, і в щасті, і в горі. Була з тих бабусь, які традиційно залишалися господарювати, а чоловіки козакували. Дідусь був офіцером при війську і рідко коли жив у Вербівці (козацький хутір). Ні за яких умов не хотіла бабуся переселитися до міста, любила господарювати “на своїй матірній землі” – як сама часто говорила.

Усі наряди міської пані, які їй купував дідусь ще перед революцією, тримала у скрині і вряди-годи на наші моління – “покажіть, бабусенько” – виймала свято зі скрині, простеляла домоткане рядно, взувала модельні черевики і панські наряди і походжала по рядні, вдаючи міську паню. Складаючи наряди у скриню, промовляла: “Царство небесне покійному, але ж не господар був він у мене. Де ж ви бачили, людоньки, щоби нарядна господиня та вбирала черевики на каблуках, та мене й хуторяни засміють”. Ніхто і не уявляв Одарку Миколаївну інакшою. Завжди носила полотняну сорочку з мережкою, яку сама пряла, ткала і мережила, та суконну спідницю. Була струнка і горда, з розкішним сивим волоссям, зібраним у накрутку, чорні очі, які ніби глузують із вас, до яких невістка каже: “Мамо, затягніть мені нитку в голку, бо я вже не бачу”. Білі, ще міцні зуби були ножицями до нитки.

Завжди була усміхнена і рухлива і все щось до себе шепотіла, а часом зупинялася і починала сміятися. “Чого смієтеся, бабусю?” – “А, та що там, – пригадалася мені пригода з оковитою і мадяром, ще за часів війни... Безмало що не втопила в бочці вина, така заброда, мале, а так насмокталося з трубки вина у пивниці, що й вилізти не могло. А я так взяла за шию, як кошеня, та і вмочила у квас винний прямо з головою і винесла його з пивниці. Обтрусилося, як мокре щеня, оглянулося на мене, щось пробурмотіло, як турок, і поплентало з двору”. Життя з бабусею Одаркою було казкою.

Сутичка на лані

В осінь 1933 року українська родюча земля відкликнулася на зневагу свого народу. Послала небувалий урожай. Хоч засіяно не було багато, бо вимерли селяни і худоба, але і те мале уродило так, що не встигали виснажені голодом зібрати з поля та городів. До праці зганяли усіх – дітей зі шкіл, старих і немічних, хто тільки міг рухатися ще, всі працювали. Бабусі Одарці –  78-літній, мені і тітці Катрі припало збирання картоплі. Люди були ще голодні і зморені, картоплю їли хто як – хто сиру просто гриз, а дехто умудрився спекти на вогні. Серед таких була бабусина племінниця тітка Катря. На нещастя, тітку Катрю застав бригадир, як саме картоплю печену їла. Відібрав картоплю і почав Катрю бити. На цю сцену хтось кликнув бабусі: “Одарко Миколаївно, Вашу Катрю б’ють!” Бабуся як стояла з лопатою, так і зірвалася з місця – шулікою налетіла на бригадира, била його лопатою і кляла: “Це ж ти, нечиста каломика, відібрав зерно у Катрі, це ж ти виморив її діток і ввесь Катрин рід голодною смертю. Щоб ти знав, катюго, кого зачіпаєш, – ми не простого тобі роду, а козацького. Не чіпай Терещенків рід, бо я з тебе кров пущу! Мало ви з нас знущалися, виморили мій народ голодом зі своїм Сталіном, і ще вам, проклятущі, мало?!” При згадці Сталіна всі аж застогнали з переляку. Утік закривавлений бригадир Середа ледве живим. Бабуся стояла задихана, простоволоса, з лопатою в руках: “Догралися кати проклятущі”. Люди зі страхом дивилися на цю сцену, як німі раби.

Наслідки чекали нас жахливі. Бабусю забрали на допит у сільраду, але бабуся оніміла, не промовила ні слова.

Дома переполох! Тато ходить по хаті, взявшись за голову: “Що ж це мама наробили?.. Що ж тепер буде?!” На те прийшов доктор Зінченко (був добрим приятелем родини). Щось довго з татом шепотілися, сперечалися, тато плакав. Перший раз у житті я побачила тата в такому безрадному становищі. На другий день доктор Зінченко підписав божевілля, і зв’язану Одарку повезли в лікарню, у дім божевільних до Харкова. Бабуся була свідома всього, що діялося, але безмовно покорилася.

Через два місяці бабуся повернулася додому дужа і здоровіша, ніж була перед тим, тільки обстрижена “під солдата” – як сама, жартуючи, нам говорила.

Пекло на землі

Розповідала нам про своє буття у “пеклі на землі”. “Було нас там багато. Одні регочуть безупинно, інші плачуть, рвучи на собі волосся, а інші кусають нігті до крові, а ще інші не перестають молитися – їх б’ють, а вони моляться, а деякі повзають і здригаються – страшно було дивитися на нещасних. Я ж давала стусанів кому треба було. Особливо, коли мене роздягали наголо і слухали моє серце. Хто дав їм право до мого серця – скільки Богом призначено, стільки й буду жити. А як заходили ті, що порядок наводили, я прикидалася сплячою. А як доходило до бійки нещасним, я боронила, тоді мені діставалося, часом били так, що я непритомніла. Коли б не те, що мене рідні відвідували, часто і сам доктор Зінченко, мене б закатрупили.

Однієї ночі я міцно заснула, навіть не чула стогону нещасних. Увісні явилася мені Мати Божа. Стала біля моїх ніг уся в білому, із золотим розпущеним волоссям по плечах, а руки ніжні-ніжні, білі, і так пальцем покивала на мене: ”Одарко Миколаївно, заспокойся, досить тобі”. Так і сказала, ніби знала мене давно. Покрутила головою і зникла, ніби в тумані. Я глибоко відчула її погляд, помолилася і вже нікого не чіпала, що не діялося, тільки ніяк не могла заговорити. Уночі здавалося, що я справді німа, – то я шепотіла до себе і раділа”.

Оце перше слово промовила у синовій хаті: “Мовчіть, виростеш, Оленко, не розказуй нікому про все пережите, бо нас люди засміють, що ми далися помирати, як мухи, з голоду і мовчати. Треба було відстояти, не дати катам пшеничку”.

Епілог

Цю же саму бабусю Одарку 1933 року в місяці лютому, опухлу й напівпритомну, мама забрала з хутора Вербівки. Не хотіла залишати свого хутора, хотіла там померти. У Вербівці ніхто не залишився живим, всі вимерли з голоду.

Мені довелося проїжджати повз Вербівку у 1934 році. Спустошені хати без вікон, без дверей тонули у високих бур’янах.

“Що це, мамо, а де люди ділися?” – “О, доню, доню, все живе вимерло з голоду”.

Мені тоді було одинадцять літ та дві зморшки на чолі.

 Записала Раїса Темертей