Післявиборче похмілля: як кому...

Роман Колісник

-----------

Що ж... Після кожного справжнього великого гуляння мусить прийти похмілля.

Що ж, похмілля буває різного ступеня, але завжди з болем голови, теж різного ступеня. А ще з почуттям задоволення приємного минулого, з почуттям невикористаної нагоди під час передпохмілля чи чого там...

Що ж... 28 жовтня в неньці – не кожному – Україні відбулося всенародне гуляння. Регіоналів! І президента! І ще кого там... І після того всього мусило з’явитися похмілля. Як у пісні: пиймо, браття, грай музика, нам вже все одно, бо правдиве тільки в світі музика й вино... Януковича і регіоналів!

А гуляння було аж гей! З аукціонами, торгами, більшими, ніж на Сорочинському ярмарку. Продавали-торгували голосами. На ринку, по хатах, видно й заочно, на комп’ютерах. За пляшку пива, півпляшки горілки, ковбасу і гречку. Задля влади народу, із народу, для народу – це справжня демократія, яку прославив президент США Лінкольн.

Гречка була найпопулярніша. Ось чому.

Гречкосії в Україні, згідно з монопольною політикою держави, продають цей національний продукт гречкоторговцям у Росії. На цьому заробляють свій процент гречані агенти в Україні. З Росії, у свою чергу, продають цю гречку Китаєві, де її по-китайсько-комуністично-капіталістичному сортують, оббивають, накладають мито і продають олігархам-купцям в Україні милій, де гречані агенти знову набивають свої кишені. І ця гречка, готова на гречаники, потрапляє в руки українських виборців. Задарма! Бо на ній уже ті, що роздавали, своє заробили. Отже, гречка відіграє важливу роль – у сфері міжнародного порозуміння й сусідського доброчинства. І демократії Партії регіонів.

Тому таке гречко-хмілля не могло мати кращого ґрунту для післявиборчого похмілля.

Першу ознаку похмілля дав не будь-хто, а чи не найбільш впливова персона України – Азаров. Сказав він: це були найчесніші, найпрозоріші, найдемократичніші і най... най... най... вибори! За всю історію України! Якщо не був би у похмільному стані, то такого не сказав би. А вийшло так, бо йому, мабуть, помішалися язики, як будівничим під Вавилонською вежею. Бо він, мабуть, думав російськомовно, може, говорив як прем’єр-міністр України – не неньки, бо заявив офіційно, що його ненька – матушка-Росія, – “по-українськомовному”.

Похмілля президента Януковича було, як завжди, вигране-перегране – його партія боролася. І ще як! На всіх фронтах, як колись у роки ВВВ солдати-герої. І у виборчому підпіллі, немов партизани. І кров проливалася. І виграли! Тому він видав звернення до українського народу, під яким може підписатися руками і ногами – як колись політики говорили – кожен патріот і демократ.

Ось кілька цитат:

“...Усі недоліки мають бути виправлені на рівні виборчого законодавства... Я закликаю новообрану Верховну Раду до конструктивної та продуктивної співпраці заради успішного майбутнього країни. Адже наша спільна мета – працювати в інтересах держави та людей”.

Без похмілля такого не написав би, навіть під диктант.

Таке звернення міг підписати навіть президент Ющенко, який такі відозви-заклики проповідав, як священик, не тільки в неділі, але майже кожного дня. Похмілля Ющенка, мабуть, не було на смак бджолячого меду, який він любить, а більше, як отрута з жала бджоли, бо ж отримати на виборчому гулянні аж один процент з хвостиком – це історична подія в якому-будь розумінні. Потішаюче явище – це те, що той “хвостик” може закрутитися довкола щабля політичної драбини у майбутньому. Якщо майбутнє покажеться...

Одне зауваження до звернення Януковича висловив мій приятель, той від політики.

“В Україні”, – сказав на самому початку свого звернення Янукович і відразу поправився в наступному реченні, кажучи: “Наша країна...” І ця “країна” повторювалася далі у зверненні. Яка країна? Ця на сході? Чи на заході? Чи на півдні? Чи далеко на півночі? Ось питання Гамлетове: котрій країні бути чи не бути?!

Не забув Янукович про дипломатичну коректність і подякував “міжнародним спостерігачам, які допомагають нашій країні просуватися шляхом демократичних змін”.

Іншими словами – які в ступі товкли воду.

Бо як вони спостерігали, коли Виборча Комісія проголосила, що 700 тисяч голосів пропало? І ніхто не знає, як і де.

– Миші з’їли, – сказав мій приятель, той, який на всяку заковику має відповідь, – як в московськім архіві папір, на якому була написана Переяславська угода. Очевидно, миші-мишки комп’ютерні, – засміявся.

Юля у похміллі перебуває постійно, бо як її стан можна інакше описати з-за ґрат? За ними нема повороття! А перед ними – вороття...

Їй голова не перестає уболівати...

Тягнибоку голова болить у похміллі від проблеми нескладно-складної: як він усіх українців змістить у 10 відсотках націоналістичних голосів? А що зробить з тими т. зв. “українцями”?

Симоненко, мабуть, не відчув свого болю голови, бо справжнім комуністам не болить голова з лиха людського розуму. Він у діалектиці матеріалізму знайшов таке твердження: “Комуністична партія подарувала незалежність Україні!!!” І хоч в Україні, ні деінде, вже нема живого комуніста, число його виборців зросло. Чому? Тому...

Він відразу заявив, що заборонить націоналістичну партію Тягнибока. Бо має 13 відсотків голосів. А це більше, ніж 10 відсотків Тягнибока.

На те Тягнибок відповів, що він заборонить Комуністичну патрію, бо в Україні комуніста хоч зі свічкою шукай. Хоч не уточнив – чи вдень, чи вночі.

– Вони обидва мають рацію, – погодився мій приятель. – Бо на це не треба зміни Конституції країни, яку пильно береже, як ячмінь у чужому оці, президент Янукович. Очевидно, для себе самого.

І ще незвичайний феномен з’явився, немовби приземлився НЛО з космічної планети у Києві. Таке можливе тільки в Україні. Не країні. Феномен Кличка. Нізвідки-нізвідти, з різношерстними кандидатами, його партія “УДАР” ударила сильніше, ніж його кулаки на боксерському рингу, аж закурилося по всій Україні. Як за козацьких часів. Як то так?

– А так, – сказав мій приятель, – бо він виріс поза Україною, а кожен українець – справжній – любить тоді Україну-неньку, як виїде за кордон. Тому його не болить голова, навіть у похміллі. А від такого успіху Кличка болітимуть голови багатьом і довго після похмілля. І поки українці не навчаться життєвої засади, як научає письменник Павло Загребельний: “Якщо ми хочемо, щоб нас поважали інші, мусимо навчитися поважати самі себе”. І поки цієї науки не засвоїмо, матимемо не Україну, а країну...