|
Роман Лаврів
-
- ДЕ ВИ?
- Колись сюди приїзджали
- люди — галичани,
- в кожухах вишиваних,
- з клунками, мішками.
- Звідкіля вони взялися,
- куди заблукали?
- Та ж їх предки — запорожці
- лиш на Січ манджали!
- Занехали рідну хату,
- село та родину
- і з клунком на плечах бідним
- пішли на чужину.
- Немала рідна ненька
- чим їх годувати,
- немав „Юсько" в Галичині
- щось кращого дати!
- Босню бідну, горбкувату,
- дав на Неньку, за родину,
- за поля, за полонину.
- Опинились в Приняворі
- наші небораки, —
- „Берім ліси, полонину"
- — вирішили Калинюки,
- і Семаки, Шпайковські,
- Корпаки і Головчуки,
- Шевчуки і Виговські...
- Прийшов писар з капелюхом,
- в руках обертає:
„Тягніть, люди, своє щасття"! - з помоста гукає!
- Приступили до писар'я
- і хрестом хрестяться,
- витягають свою долю,
- з капелюха своє щасття.
- Добув козак папірець,
- хитнувши плечима,
- і дивиться на нього
- „сліпими" очима.
- „Хорвачани я дістав!"
- — Цалюк там гукає,
- „я Дев'ятину, а я Лішню,
- Дуброву" — лунає!
- „А я Каменицю білу",
- дехто Поточани,
дехто Брезік, Штербці, Гусак, - Свиняр, Церовляни!
- Усі були щасливі,
- бо чогось діждались,
- голод, зима в Приняворі
- добре в знаки дались!
- Розбрилися на всі боки
- ліси корчувати,
- зі сировиці боснійської
- хліба добувати.
- Зі зрубу хати будували,
а до того — в будах спали, - слабували, бідували,
- з голоду вмирали...
- Був це народ працьовитий,
- сильної будови,
- розбудовував свої села,
- набував воли, корови.
- Церкви собі будували,
- про школи не дбали,
- своє слово забували,
- чужую співали.
- Де сьогодні тії люди,
- де ті галичани,
- де сорочки вишивані,
- кожухи, кафтани?
- Де колись вкраїнці жили
- села пусткою лишились,
- старі люди повмирали,
- молоді розбрились.
- Слово своє забувають,
- про нього не дбають,
- а багато чужим ім'ям
- себе називають...
- Там де пісеньки лунали,
- Мелодійні, пишні,
- там де поля зеленіли,
- цвіли груші, вишні
- — нема там вже українців,
- нема галичанів!
- Де ж вони? Де пропали?
- Де розбрились?
- З Поточанів, і з Брезіку,
- Церовлянів і Хорвачанів,
- де...?
- Kолись давно
- Колись, давно, — перед віками,
- У путь русини збирались,
- З Підкарпаття, з Галичини,
- В чужу сторону виїзджали.
- Одні — за море, за океан,
- До рудокопів і лісів;
- Другі — на південь рушали,
- Здобувать хліба у панів.
І там і тут чужина була, Не знали мови, звичаїв; А снилось їм гніздо домашнє, В Карпатських горах прекрасних.
- A там чужинці напосілись;
Людей звертають на своє, І многих в те переконали: - „Те, що твоє, — тобі чуже!"
- У тих часах Панонія
- Пустинею страшною була,
- Тут австрияки й угорці,
- На південь щойно турка здули.
- Русинів любить — не любили!
- Бо ця земля не ім судилась;
- Тут планувала чужая мати,
- Синів германських засилати!
- Серби, звідсіль на схід подались,
- На Україну манила віра,
- А русин, бідний і нещасний,
- Працею добивавсь довір'я...
- Змилосердилась чужая мати,
- Їм на життя пустині дата,
- Мовляв: „Це люди роботящі,
- До бунтів, революції, ледащі..."
- Стали русини карпатські,
- Домівки свої будувати,
- А далі — церкви, школи рідні, —
- Гніздо постійне тут розвивати.
- І, так, літа довгії плялд,
- Немов Дунай край їх осель
- До Сходу в сльозах молились,
- Щоб не забуть: Неньки і людей..
- І не забули! Чужого вчились,
- Бо мусили; — чужі карали!
- Били русинів, в тюрму їх пхали
- Кпились над ними, посьміхались!
- Але, не вб'єш, чужинче лютий,
- Душі не вб'єш, хоч тіло синє...
- А в душі завжди щось залишалось,
- І кричало: „Борись, русине!"
- Надійшов час, мачуха вмерла,
- Інша прийшла, і знову чужа!
- І далі чуже в русина перли,
- Він, реп'яхом, — ловив своє!
- Але, сліди чужі лишились,
- В'їлись у душі, в руське ім'я,
- І може б їх і перетопили,
- Та не давала ціла сім'я...
- То тут, то там, хтось спотикнувся,
- посмакував чужим майном,
- Втомившись, дехто похитнувся,
- І став чим'сь іншим, не русином.
- Часи проплили, усе мінялось,
- Суспільства й володарі,
- А русини ще приїзджаля
- І несли запах рідних країв.
- За русинами пришли вкраїнці,
- І їх недоля аж тут загнала;
- До Боснії, Славонії й Срему,
- Де мачуха землю дала.
- Зразу вони тут поєднались,
- Разом, мовляв: Краще жить..."
- В громаді легше і в неволі,
- Камінь чужий підносити.
- Було їх, нівроку, досить,
- Котрі упились чужиною,
- Мову забули, віру й звичаї,
- Тут „поховали" Матір свою.
- Що це правда, то й дурень бачить,
- Піди на кладовище і глянь;
- На сербське, турецьке, чи хорватське,
- Усюди русинів знайдеш!
- Щоб і тут рабами бути хоч мертвим
- так пишуть: „Тут спочиває раб Божий",
- Так і так він звався, народжений
- Похований; русин підписався.
- В часах новіших, в борні народів,
- За власну волю і за права,
- Русин-українець боровся,
- З іншими вр'яд били врага.
- Правда, жертви були численні,
- Усюди кости сини зложили,
- В гробах тих, знаних і незнаних,
- кров'ю, воленьку покропили.
- Після війни все обернулось;
- Здавалось, щезли кудись вони.
- Передихнувши, все відновилось,
- В містах, у селах, поють сини...
- Нині співають краще за вчора,
- І мову рідну повсюди чути,
- Діти кінчають школи високі,
- Завтра: — ще краще мало б бути.
Нас інші люблять, нас поважають, - І стійкість нашу; чути, хвалять,
- І ми їх любим, і поважаєм,
- Лиш так нам, видно, краще буття.
- Треба згадати, що ми це кров'ю,
- Спільною злили, дали життя,
- Тому ж не даймо нікому збоку,
- Планувать ваше майбуття!...
- Ще щось значного треба згадати,
- Щоб знали: онук і рідний син,
- Що ми одного дерева корінь,
- Був українець, чи то русин!
- 14. січня, 1982 р., в Баня Луці
Мої сни
Закрию очі, І тоді бачу Дитячі літа: Хатину милу, Садок вишневий І жайворонка, Що у небо зліта.
- І знаю — сниться
- Давне минуле,
- Страждання дітвака,
- Але — у серці
- Вогнем палає,
- Хочеться бачить,
- Ще раз дожити —
- Це щастя бідняка!
-
- Моїх перших вісім слів
- Перші слова дитячі
- Маму дозивали,
- А другі батька-тата
- У злиднях благали.
- Третє слово я до Бога
- Мусив посилати,
- Бо так батько наказував,
- Поучала мати.
- А четверті Україні
- Прийшлось присвятити.
- її славу та гетьманів
- веліли славити.
- П'яті слова про ворогів,
- Про ляхів проклятих,
- Про татарів та москалів,
- Мусив вивчати.
- Шості слова я піснею
- Бажав заквітчати
- ,.Пісня наша невмируща" —
- Говорила мати!
- А вже сьомі я з війною
- Мусив поєднати,
- Батька взяли, плач матері
- Прийшлось гамувати.
- Восьме, й далі, аж по нині,
- Я вже й не рахую...
- Лиш хочеться розказати
- Про доленьку тую.
|
