Pavlo Holovchuk

Павло Головчук

 

 

 

Наша пісня 

Що є наша пісня? Це гомін

І сила бурей-вітрів;

Наша пісня це удар грому,

 І похід невтомлених велетнів.

 

У Боснії та за горами, ріками

Савою й тихим Дунаєм,

 Ми її вже роками-віками

В смутку й горі співаєм.

 

Наша пісня скала й крига

Цілого нашого розпорошеного народу;

Вона його альфа й омега,

Вона, гордість його буття, роду!

 

її співає молодь у школі,

Матір спящій дитині вночі,

Хлібороб з волами в полі,

І рожеві устонька дівочі!

 

Тому, хай вона дзвенить, лунає

Боснійськими горами-лісами,

Славонськими й бачванськими полями,

Щоб усі єднались з нами!

 

 4. IX. 1966.

 

 

 

Не допчіть квіти 

 

Цвинтар. Тиша. Могили.

Дерев'яні хрести голови схилили,

Бджоли роями

Свічі палахкотять огнями.

Свіжі квіти, мов діти,

Вмиті перлами-росою.

Стаю.

Дивлюсь.

Думки линуть.

Здається, квіти до мене

Щось кажуть:

Не топчіть нас!"

(Знову тиша, лише бджоли

Гомонять враз.)

І, поглянувши на це все,

Якесь псрпетуум мобіле чудне,

В мріях заблуканих снів моїх,

Промайнуло крізь життя, світ:

Бджоли віск з квітів,

Що на могилах ростуть,

З прадавніх віків

Заберають, ссуть...

Несуть до свого дому, А потому

Ми віск користаємо,

Для померших свічі виробляємо.

Кладемо на могили.

(Перед тим квіти цвили.)

Тому не топчіть квіти,

Бо хто знає, може саме для нас

В цей час бджола свічу виробляє.

 

 

Вставайте, мої мрії 

 

,   ,

,     ,

   

  ,      

     ,

  ,   .

   .

     ,

       .

   

     ?

     ,

  ,

     ,

   .

  ,     ,

       ,

     !

 

 

(, . 2, 1969 .)

 

 

Монолог

 

ͳ!    

     ,

      

       䳅

 

       ,

³     ,

  ,

      

   ,

  ,  

   ,  곅

 

,   ,  ,

       ?!

 

 

1970 .

 

(   ,  .  1,   1989  .)

 

 

 

 

Матері й сини

 

(Образки з життя)

 

 

Пролог

 

Старечі ребра крізь сорочку видно,

Беззубі вуста рухаються:

Мати молиться...

 

Поклони кладе перед павутинням

Та васильками-зіллям заквітченими,

Невідомого іконописця, образами-іконами:

Мати молиться...

 

Старечі ребра вкарбувались у сорочку,

Вервечка з хрестиком Розіпятого

Тягнеться покрученими пальцями,

Вдень і вночі, влітку і взимку:

Мати молиться...

 

(А в далекім краю

Син  гроші на купку складає

Та нарікає на світські непорядки...)

 

Поклони кладе перед столітніми

З діда-прадіда образами- іконами

Мати, що молиться  за сина...

 

Старечі ребра вже не видно,

(Заховались під сорочку).

Беззубі вуста вже  не рухаються:

Мати заснула блаженним сном! 

 

Мати Перша

 

Як то добре, що  не обминув моєї хати. Я така щаслива! Сідай, не поспішай. Розкажеш мені дещо, насамперед про мого сина, бо давно вже про нього не чула! 

По кількох хвилинах передо мною на столі зявилася пляшка з горілкою-сливовицею, гордістю понад 80-річної бадьорої  жінки. І дві чарочки: повна для мене та кілька крапель жовтого пахнючого напою в другій, що в цьому краї славиться великою популярністю. 

Випємо за наше здоровя! Я не смію багато вживати цього лікарства. За хвилинку буде готова кава. А, може, ти голодний? В мене свіжі курячі яєчка і сир, з часником засолені огірочки. А може бажаєш окраєць вудженого сальця? А хлібець такий запашний, домашній... Відтак оповідай, що чув про мого сина, невістку, вонуків. Але перед тим випий  та закуси. Донедавна, коли ще краще бачила, писала до них листи. Похвалюсь:  в нашому селі я єдина із літніх жінок, що сяк-так вмію читати і писати. Тепер мені вже не до того трясуться ще й руки. 

А кажеш, що і ти мало про них знаєш. Не дають про себе чути. Мій син невинний, він дуже порядний, але не сміє задля жінки багато говорити. Колись, як ще приїжджав до нас з родиною, то його пані навіть не бажала спати в мене. Бо я проста селянська жінка. Спали вони в чужих людей. А сама вийшла з такого вертепу, що наше село для неї місто. Син її дуже боїться. Тому не вимагаю від нього жодної допомоги. Обійдусь і без неї. Поглянь: є кілька курочок, корівка, свинка. Все сама доглядаю. В городі цибулька, капуста та інше. В садку і грушечка, і сливочка , і яблучко... 

Іноді до мене зайде декотра з дочок, що живуть далеко від мене. Їм, після недавньої війни, не живеться добре, але дають собі якось раду. А коли в мене є дечого з харчів зайве, то даю їм, вони ж мої діти. Порядна мати про це завжди памятає. Син грошей не дає, боїться, щоб я не розділила їх поміж дочками, його сестрами. 

А дивишся на мою недокінчену хату. Теперішня, в якій мене бачиш, зігнулась, спорохнявіла, як і я. Тому будую нову. Для кого? Для себе, щоб бодай перед смертю пожити в кращій та опісля піти до Господа. А стара хатина, в якій виродила, як то в нас кажуть, купу дітей, між якими і сина, що про мене не згадує, чекає, щоб обі померли  разом. 

До початку зими в новій хаті буде закінчена одна кімната і переберусь до неї, бо не відомо, чи стара хатина ще витримає зимові вітри і снігову хуртовину. А коли помру, нова хатина не пропаде; хтось з дочок буде приїзджати подивитись на рідне обійстя та засвітить свічечку на  гробі свого батька і мого. Наша приповідка каже: за добрим псом ланцюг лишається. Таке хай буде зі мною і моєю хатою. А  синові скажи так: його мати готова йому, якщо потребує, і тепер ще допомагати. 

А то минуло кілька років, як я самітня. Чоловік помер, не дочекавшись побачити сина. Але  не треба гнівити Бога, він  чимось все ж таки допоміг: вислав дещо грошей на надгробний памятник для мого старого та мого. У великій мірі я додала грошей. Отже, дорогенький, вже і третя хатинка чекає на мене. 

І бачиш, що стара баба може наробити: вода, що поклала її на каву, вже вдруге википіла, сливовиця, що налляла до чарок, мабуть, вивітрила, а я своє мелю та мелю... Пожди, кава все ж таки буде... 

А цікавить тебе, що мій старий говорив, коли відчув, що залишить мене самітню? Нічого подібного: як чесний і порядний українець зі всіма помирився, хоч з ніким не жив у гніві, та висповідався... Вже скоріше цього, а особливо перед смертю, кожному, кого стрічав, казав: Як мій син дорогенький може під час проповіді в церкві та виховуючи молоді покоління пригадувати четверту Божу заповідь: Шануй батька і матір свою, не розумію... В мене він такого не навчився... 

Каву ми з цьоцею Н. не випили. Сало, яке так гарно пахло, я не взяв до рота, але не відмовлявся від сливовиці... до денця пляшки. Несвідомо почав шептати Десять Божих заповідей. Застановився на четвертій...

 

Мати Друга

(З нею ми довго не розмовляли, хоч було про що)

 

О, Боже, яка для мене несподіванка: гості! Так, я тебе мало знаю, хоч чула, що десь блукаєш світом. Натомість твоя чесна родина мені знана. Прийшов відвідати мене, і приніс гостинця: каву, без якої сьогодні люди чомусь не можуть жити, та ще дещо. Кажеш: був на цвинтарі. Відвідав мою дитину, дорогого сина, засвітив на могилі свічечку. А дуже гарно від тебе, що помолився за його душечку... 

Сідайте, будь ласка. В мене трохи непорядки, самі знаєте, як то в нас, на селі... Насамперед, за старим звичаєм, випємо по чарочці за душу мого сина, за всіх тих, що загинули в усіх війнах. Він не мусів загинути так зле, неславно... Я, хоч не знаюся на тих проклятих кулях, від яких гинуть нещасні люди, знаю, що, звичайно, вони потрапляють у людину зпереду. Мого сина, кажуть, потрапила  ззаду, до того ж не здалека, а зблизька... 

Минуло століття часу, як до цього краю почали прибувати інші, крім нас старожилів, люди. За різних часів відносини між ними були всілякі. Мій син жив у злагоді зі всіма. Дуже шанував і любив українців. Навчився їхньої мови. Понад усе захоплювався вашою піснею. Мав чудовий голос. Бувало: заспіває української, ніхто не зауважає, що її співає серб. 

Тому ті, що були порядними людьми, його шанували. Був він гостем у багатьох родинах. Навіть старостою на українських весілях. Такі весіля довго памятали в нашім краю. Він нікому нічого злого не заподіяв. І чому його гаряча куля потрапила в плечі, ззаду? 

На початку війни, яку за допущенням Господа Бога, почали здичавілі провідники народів нашої країни, деякі самозванці почали ґеноцид над іншими народами. Мій син мав нагоду дізнатися, що ваше село, тих нещасних кілька стариків і дітей, готуються знищити, спалити їхні доми, хоч ви брали участь у проклятій війні на їхній стороні. Він зараз про це повідомив належних людей: справа дістала розголос, ваше село врятовано. 

Мій син, власне, на початку війни, служив у поліції. Не брав участі у боях. На фронт його вислали пізніше. Чому? Там він і поляг. За кого? Може тому, що любив усіх людей, не був заражений ненавистю, співав різних пісень... Не забувайте про нього. Засвітіть свічечку на його гробі, засвітіть будь-де, не важне в якій стороні світу, чи  в Божім храмі. Відомо, що українці народ, який багато молиться, більше за нас. Хай буде проклятий Богом і народом той, хто стріляв моєму синові ззаду! Чому перед тим не заглянув у його шляхетні очі, що любувались цим Божим світом, якого Господь сотворив для любові?.. І не забудьте: він від серця і душі співав ваших пісень! 

На столику, в кімнаті матері, блимала свічечка... Її сина ми ніколи в життю не бачили. В її очах, які так сльозили, віддзерклювалось його лагідне обличчя, а на вустах, що, ніби усміхались, між іншими, стояла й українська пісня...

 

Мати Третя

 

У кожної людини свій хрест. Про це  пригадувати нема потреби. А ми, що маємо дітей, додаємо: малі діти малий хрест; великі діти великий хрест. Сама не знаю, чому про це вам нагадую. А коли в людини назбирається всього так багато, що щось починає тиснути під грудьми, можна поплакати, або комусь про все розказати... Легше стане! 

Ми обоє з чоловіком ще не старі. Щоб прожити, даємо собі раду. Працювати потрібно і вдень і нерідко вночі. У чоловіка є правило: коли випаде нагода випити, піти в товариство, забути, що він сякий-такий господар дому, він цим користається. Мушу мовчати, бо доводиться ходити з розбитим носом, з синяками на тілі... Слава Богу, що тримає його серед живих, а то в нас у його роках уже не один розпращався зі світом. Завдяки нашій прославленій горілці-сливовиці та її різним братам і сестрам алькогольним  напоям. 

Але, власне, я бажала говорити про наших дітей. У нас їх двоє: дочка і син. Коли в нас почалася війна, вони виїхали до країн, де люди живуть менш-більш по-Божому. Син за океан, дочка ближче. 

Із сином довший час не мала контактів. А я так його любила! Як дитинка, то було воно якесь таке привітне дитя... Ходив до міста до школи. Ми не мали можливості його школувати, допомагала родина... А опісля опинився в далекому світі, бо не хотів іти вбивати невинних людей. Дочка вийшла заміж, народила чудового хлопчика, нашого внука. Живуть своїм життям, допомоги від них мало, бо доробляються. Потрібно донечці чимало грошей на модерні суконечки, коротенькі спіднички, косметику... 

А то я важко захворіла. Довелося оплачувати дороге лікування, операцію. Допомогли, насамперед, брати, що находяться в чужім світі. Чоловікові було байдуже. Він чекав дня, коли знову видужаю, щоб могла важко працювати на господарці та бути жінкою, щоб не тягатися ночами... 

Я переконана, що завдяки молитвам моєї родини та своєю надією на Бога, залишилася серед живих. Болить мене тільки те, що наш отець-парох у той час, коли я думала, що розпращаюсь зі світом, не відвідав. Але буває всіляко на цьому світі. І син не дуже думав про мене. 

А то сталосі диво: він приїхав із-за океану до нас! Літаком до Німеччини, а відтак на легковику, що його там винаяв. Розїжджувався повсюди, навіть біля мене довго не був. Тратив гроші. А коли я йому поскаржилася на наше горе- біду та безгрошівя, він сказав: не знаю, чому ви згадуєте тільки гроші та гроші... 

А відтак все по-старому: в очікування телефонного дзвінка від нього, в надії, що вишле кілька долярів, бо  лікаря мені потрібно відвідувати, поля засіяти, худібку годувати, а то посуха все знищила. Чоловік, на запитання, чи пє, відповідаю, що ні він зливає до горла все, що йому попаде... 

А про синка, здається, вже вам згадала?  Як дитинка, то було таке гарне, привітне дитя...

 

Мати Четверта

 

Про те, що хочу вам розповісти, буду говорити щиро, як на сповіді.  Жила в селі до свого девятьнадцятого року. Важко працювала в полі з волами, кіньми, в лісі... Сьогоді я важко хворію, але що робити? Воля  Божа... Тому не диво, що вийшла замуж за першого-ліпшого з одного нашого села, з яким перебрались на околицю міста та там почали жити своє злиденне життя. Щоб вам не говорити забагато, скажу тільки таке: нас Господь, а був щедрим, обдарував пятьма синами! 

А коли мені хтось згадає, як ви тепер, про синів, то в мене починає радіти душа і веселитися серце (щось таке я десь вичитала-почула) та, де маю нагоду, розказую про них, особливого про найстаршого... 

А його любить уся родина! З кожним він знає знайти спільне слово. Тому заслужив повагу серед великої частини нашого населення в країнах колишньої Юґославії. Я вважаю, що це благодать Господня, бо він не забув ту заповідь Божу, що я його навчала з перших днів життя: Шануй батька і матір свою... 

Він знайшов дружину недалеко від нашого міста, в іншій частині тодішньої єдиної держави. Господь, задля різних гріхів, що траплялись у наших краях, як то в нас кажуть, взяв розум керівникам держави, та допустив до страшенного кровопролиття війни. Звязок із сином цілком перервався. Для мене, його матері, це могло статись трагічним. Я вже довгі роки, як то в нас кажуть, нормальне життя завдячую застрикам інсуліну, якого в часі війни було важко роздобути, навіть за великі гроші. Нас від сина ділить відстань лише сто кілометрів, але мати з ним контакт неможливо. Син купує рятувальні застрики для мене в Хорватії, пересилає їх поштою до Німеччини, звідкіля до нашого міста щотижня курсують рейсові автобуси, я ними користаюсь. Німецька пошта забороняє висилку ліків з Хорватії, то ж моя дитина знаходить спосіб, щоб знайти канали, якими рятувати маму... 

А то було ще потрібно решту родини годувати, бо ми не могли вижити... Він щедро нам допомагав. Господь його благословив: доробився до гарного маєтку, виховує чудових дітей у релігійному й національному дусі. Допомагає досі, бо пенсію, що її отримує мій чоловік, який працював майже сорок років на будівництві, ледве вистарчає йому на папироси та на церковну тацу! 

Мюнхен, травень 2003 р.

 

[Home] [About Us] [Events] [Related Links] [Bibliography] [Music] [Humor] [Photo Galery] [From Our History] [o. Stefan Pitka] [KOUKYU PICNIC 2003] [Burial of father Stefan] [Our Literature] [Nadia Ljahovych] [Roman Myz] [Pavlo Holovchuk] [Myhailo Ljahovych] [Roman Lavriv] [Borys Graljuk] [Ivan Herych] [Late Rev. Dmytro Stefaniuk] [Delegation from Ukraine visited Serbia] [New Ekzarhat in Serbia] [New Book of Pavlo Holovchuk]